Як світлячки, що миготять із ночі
трухою сподівань, палких і в смерті,
ми світимо обаберегу темінь:
сигнали в порожнечу й німоту.
О як нестерпно хочеться подовжень
і невигасного самопалання!
Але не може скам’яніти спалах,
бо не в сльозі прозориться кришталь.
Тоненька пройма світла — ген тамсвітнього
щоразу то спахне, а то загасне,
і ти від вертикальної надії,
здається, відмежований ножем.
Це тут. Це тут. Усі кінці й початки,
рятунок твій і смерть — одне ув одне
перейдені — кінці твої й початки
замкнулися, мов вольтова дуга.
- Наступний вірш → Василь Стус – Сорочка тріпоче
- Попередній вірш → Василь Стус – Лежу під сонцем вересня
(Оцінок ще немає)