Василь Стус – І як віддячу я перу: Вірш

І як віддячу я перу,
що тут вилежую боки?
Хоч і чорти ще не беруть,
та витлівають сорочки.
Пощо в мені безсмертний крик
гримить, як грім, і не дає
щасливо вмерти. За своє
життя ти, як до себе, звик —
до смерті власної. Живий
чи ні? Ти дивишся когось?
Ачи тобою глянув хтось —
незнаний, віщий, горовий?
А, може, ти вже геть пропав,
згубився проміж буднів-свят?
А хто ж тоді припав невлад,
нагірню волю розпрокляв,
що стала власною? Не ти?
Кому ж одслонені світи
закаркали, як вороння:
лети додому — навмання,
крізь сни і мури, попри варт
недремне око. Там — твій брат,
і дім твій брат, і стіл твій брат,
і кат, і жертва — теж твій брат.
Як тяжко стогнуть голуби!
О як віддячу я перу,
як відучу його, аби
не довірялося добру!