Якась лежить на нас печаль.
І чим ми Бога прогнівили,
Іване-брате? Скільки сили
втелющили до стопроваль.
А все — здається, ані сліду,
а все — старий страхополох
знакує кращу із епох
і довгославить без набриду.
Де люд, Іваночку, скажи!
Де наші вирослі синове?
Чи буде слід наш? Шкода й мови
й карби даються до їржі.
Якась лежить на нас печаль.
Ми жевріємо шпичаками
забутих доль, що за віками
теж пороснули до проваль.
- Наступний вірш → Василь Стус – Тут, скраю всіх країв, посеред дня
- Попередній вірш → Василь Стус – Остерігаю – рідний гаю мій
(Оцінок ще немає)