Василь Стус – Яким єдвабом повен жайворон: Вірш

Яким єдвабом повен жайворон
вологого поранку!
Оцих нагірних зір ясне добро
попий із дзбанку.
Як срібно сонну тишу зворуша!
Які смертельні перепади!
Як тріпотіти вміє ця душа!
Які рулади!
Поснулий ліс, як мамут викопний,
встромляє в темінь бивні.
Навкруг озера, копи і лани —
мов срібні гривні.
Ворожать хмари, думи їх яснять
і розвидняють.
Підноситься над сходом благодать —
їй пучки сяють.
Крізь прірви гір проламами небес
вони знялися.
Благословен, хто в радості воскрес,
благословися ж,
моя кохана земле, чужино,
плането віща!
Моя любове, усмішко, мано,
ти ще миліша.
Як руки ранку, довгі і ламкі,
і сині вруна,
оглохлих жил голодні лотоки,
і дум лагуни,
і це відьомське — з жита — підпадьом
перелякалось.
Усе навколо зводилось добром,
добром і слалось.
Ці перелети щастя і смертей,
ці недолети,
зигзаги рук і плетива очей —
господні мети.
В ту прірву берегів уже пора,
в ту смерть і щастя.
Розпукся, мов троянда, небокрай —
хай йому трясця!