Якими нападами рвусь до вас,
своєї спроневіри гострим краєм.
Валує з мене самота, як сказ,
і лють, немов пропасниця, стрясає
напругле тіло. Розтопився час,
його змертвіла хвиля нас гойдає.
Чи вільного життя ми ще назнаєм?
Ачи повернемо — бодай по нас,
бодай душею голою? Бодай
пречистими і білими кістками?
Чи ж нами втішиться наш рідний край?
Заграє радісна зоря над нами,
рабованими янголами мук?
Чи вже вгорі на нас чигає крук?
- Наступний вірш → Василь Стус – Вороння пролетіло в сусіднім вікні
- Попередній вірш → Василь Стус – Загородили білий світ
(Оцінок ще немає)