Василь Стус – Ясні тонкоголосять крони: Вірш

Ясні тонкоголосять крони,
благовістує білий світ,
галуззя в білому полоні
журливих усмішок суцвіть.
Сідає птаство щебетливе
на молитовний ліс долонь.
Яка ж, природо, ти щаслива,
немов дніпровська оболонь.
Співають клени понад муром,
і, набубнявівши давно,
бруньки розпуклися і шкуру
до мене вкинули в вікно.
Скупі дари твої, природо,
як і віддячення мої,
але люблю твою погорду
і знаки приязні твої.
Високе небо наді мною,
роями бджіл гудуть хмарки,
моєю здушені журбою
гримлять тюремні лотоки.
Оборони мене, природо,
од всіх напастей борони,
вернувши з чорного походу,
до свого лона пригорни.
Моя прамамо і дружино,
зичлива подруго, жоно,
благослови ж любов’ю сина
і це за ґратами вікно.
Бо я між небом і землею
спинився в леті — посеред —
перед всеблагістю твоєю,
ждучи своїх страсних черед.