Василь Стус – З циклу “Умовиводи”: Вірш

Що таке білий світ?
Коли б не стало людського зору,
коли б не стало людей —
він остався б без кольору і без звуку,
безсмачний, як вичовганий валун.
А коли так,
коли світ цей людськість витворює,
то що таке людськість?
Хіба це не ти і я?
Хіба це не таємниче ми
(завжди більше за нас обох,
це ж бо колодязь вічності)?
А коли так,
коли людськість — це величезне ми,
то що тоді я в цім світі?
Хіба це не земля,
не зорі, не далекі галактики,
хіба це не мій народ,
не рідне моє Поділля,
не коханий Донбас,
не старі пенсіонери-батьки
і не писклива лялька малесенької племіннички?
Хіба це не величезний,
постійно розширюваний обшир,
якому болять сотні одвічних ран,
успадкованих разом з зорями мезоліту?
Бо ж хіба я щедро не роздарований
поміж галактиками і сонцями,
материками і країнами,
між батьками, сестрою, подругами і друзями,
між власними забаганками
і диктаторськими сльозами сестриної дочки?
А коли так,
то велика опуклість неба
підтримується поглядами усіх живих —
тебе чи мене, чи когось третього.
Це небо зникає
із загибеллю будь-кого з нас,
бо гине спільність,
що робить великою спільність двох.
СВІТ — ЛЮДСТВО — ЛЮДИНА —
ЛЮДИНА — ЛЮДСТВО — СВІТ —
хіба не в цій коловерті
висока мудрість сущого на землі?