Василь Стус – З дощів, туману, забуття і туги: Вірш

З дощів, туману, забуття і туги,
із забуття терпкавої пітьми
постала перша постать. Потім — друга,
а потім третя. І зійшлися ми
в міжчассі і міжпросторі. Довкола
ні неба, ні землі — ані-ні-ні.
Немов порожня рура, кругле поле
без ковилу, без жалю, без стерні.
Лиш де-не-де незрушні мертві зорі
колошкають небес схололу ртуть.
Загублені у світовому морі,
вони вже не живуть, а тільки ждуть,
сподіються на те, щоб одживити
змертвілу порожнечу тих світів,
які заповідалися любити
до схилку літ своїх, до схилку днів.
Аж мати враз промовила до мене:
ти знав, мій сину, про мої жалі?
Ці зморшки, що орались на чолі,
найкращі літа відбирали в мене.
Нестерпно — припроваджувати час!
Нестерпно — обмиратися живою,
коли ти народився проміж нас
і материнською зогрітий кров’ю,
допіру став живіший од живих,
як вимінились ми, мертвіші мертвих.
Сподоблений найвищої пожертви,
не забувай, бо то найвищий гріх —
кореневища роду, чагарі
старих бажань, відслонення надії.
Тримай сльозу, що обпікає вії,
доходячи жорстокої зорі.
Твоя душа, окрита далиною,
тріпнеться передсмертно із імли,
обдасть мене цілющою водою,
таж тільки пізно. Ми лише були
за окрайсвітом, за проваллям серця,
за вирвами днедавніх спроневір
зажебонів мій світ — уздовж і вшир,
та тільки серце мало не урветься,
все калатає: пресвяту журбу
просинену, притьмаву, обгорілу
почуло невідь-звідки і надсилу
забилося у затіснім гробу.
А щось, немов лоша, до мене бігло
мені про чорну славу і ганьбу.