Ми з теміні виходимо на світ
і знову повертаємось у темінь,
геть роз’єдинені і поокремі.
У кожного вельможний свій політ,
колиска і труна, котрі з народжень
собі на зріст обрати може кожен.
Та обертається життя на міт,
одвічно припадкові наші кроки
назнаменовує всевишнє око.
Викрешуючи іскри з-під копит,
біжать комоні, а кошлаті гриви
лиш бурями вселенськими щасливі.
Кому ж ти, марновіре, шлеш привіт
у дикім передсмертному одчаї,
адже Господь живущих не прощає.
А прочуваєш галактичний гніт?
Стерпи, як сила є. А ні — то вмри
під моторошним сонцем, що вгорі
вельможно підбивається в зеніт.
Йдучи у ніч, вітаймо білий світ.
- Наступний вірш → Василь Стус – Іду за край
- Попередній вірш → Василь Стус – Ясні тонкоголосять крони
(Оцінок ще немає)