За сном не чув я, що мороз надворі пересівся,
і, визволений від погроз, Софіїн град відкрився.
Мов крижаний топився мур — вода заструменіла
і тупітнява рідних юрм від досвіта будила.
Ото веселики гули, джмелі ж які літали,
з тобою, люба, ми були — од гурту відставали,
від колотнечі передмість, бо Київ семигорий
став посилати благовість — з усіх своїх соборів.
Нарешті збір, нарешті збір померлих днів і років
мов ґрати чорних спроневір і ярих життєтоків,
і я подався стрімголов до голосного свята
агов гукав когось, агов — але кого ж гукати?
- Наступний вірш → Василь Стус – Отак собі й живу, позбулий часоплину
- Попередній вірш → Василь Стус – Як світлячки, що миготять із ночі
(Оцінок ще немає)