Заблизько другий, що мені в рідню
дарований од Бога! Трохи б далі! —
хай вирував би у своєму шалі
розбризкуючи довкруги бридню
своїх несамовитих перегуків,
своїх проклять, як камені, тяжких.
Від нього — гріх. Але й до нього — гріх.
Але шкода й надсадних серця стуків,
що трудять душу звомплену твою,
як кров, пролита в синьому єдвабі
ясного неба, кожен другий вабить —
і заступаєш власну течію,
як сказ, несамовитої докуки
і розпрокльонів, як грудки, тяжких.
А все то — гріх. А все то — смертний гріх.
І тяжко чути серця перегуки,
що бурять крівцю звомплену твою,
як золото, що в синьому єдвабі
чудується в розкоші струмування
і в знебережений хлюпоче світ.
Отак погірклі дотикання-зваби,
як остереги смертного єднання
спроваджують у всеспадний політ.
- Наступний вірш → Василь Стус – Пожухле листя опадає з віт
- Попередній вірш → Василь Стус – Срібліє березневий ліс
(Оцінок ще немає)