Забудься. Стань. І зачекай мене
на самоті в такому велелюдді,
де спогади стовбичать, наче судді,
і пам’ять чвалом праліта жене.
Забудься. Стань. Я надійду. Нехай
ми в дві руки хиткі прогорнем тіні,
там ти стоїш у білому одінні,
рожевлячи собою небокрай.
Пильнуй — от-от я вихоплюсь на світ
і вирину із тьми правікової,
де синій глід осіннього достою
пильнує тишу мовчазних воріт.
Не доторкай мене. Забудься. Стань.
Коли б ти знав, як тяжко не згнівити
оцих небес і смертний трунок пити
на безголоссі й німоті розстань.
Затям. Ти тільки спиш. Забудься. Стань.
Коли б знаття — як тяжко прогортати
цей присмерк літ! Лише не смій питати,
бо заламає горло мить вагань.
- Наступний вірш → Василь Стус – Вологі зорі дивляться згори
- Попередній вірш → Василь Стус – Стовбури сосон – як стогони білі
(Оцінок ще немає)