Загородили білий світ
будинками і муром —
і обернулося на міт
моє життя похмуре,
і утікати почала
земля моя кохана,
лиш дві руки, як два крила,
шукають безнастанно
опорятунок — угорі,
в осліплій сивій висі.
Тепер віддайся смертній грі.
Тепер, зблудивши в лісі
несусвітенних цих обмов,
пильнуй надію в хащі,
спізнавши вочевидь: любов,
як і життя — пропащі.
Та віддавайся смертній грі,
цій подрузі навіки.
Мов таті, свищуть чагарі,
розверзлось чорне віко
непам’яті, неначе труп
скоцюрблений спускають
на мотузках, у кілька рук.
І знову повертають
тебе землі, що почала
віддавна утікати.
Стреми ж до неї — в два крила,
щоб смертю смерть попрати.
- Наступний вірш → Василь Стус – Ця мить – як тріщина у камені
- Попередній вірш → Василь Стус – На однакові квадрати
(Оцінок ще немає)