Зайду за край терпіння і ждання
і зазираю в себе, мов крізь шпару.
Ану ж, зізнайся — винесеш покару
і ще повернеш — хай і навмання —
до свого перекопаного двору,
де вимінила все оця жура,
де грає незнайома дітвора.
Пройдеш у погріб чорних коридорів
із павутинням вікових розлук?
Ні син, ані дружина не впізнають.
О, так лише померлого стрічають
із того світу, з оберемком мук.
Зупинишся — між лихом і добром?
І питимеш розлуку, наче бром.
Пообтинали все твоє коріння,
отож вельможно йди за край терпіння.
- Наступний вірш → Василь Стус – Із себе виклич лева і ярій
- Попередній вірш → Василь Стус – І спогад усеможно завернув
(Оцінок ще немає)