Запахло сонцем воском і зелом.
В мосяжне колихання передліта
летить бджола, журбою оповита,
мов янгол із надламленим крилом.
На обрії, одразу ж за селом,
де оболоню тишею сповито,
горять кульбаби, тішачи півсвіту
своїм журливим і легким теплом.
І, надлетівши, зморена бджола
відчує стебел плавне колихання,
як дихання землі і як кохання,
і як плавбу до вічності. Мала,
вона зазолотіє соком сонця
і схочеться їй віщих таємниць
запричаститися, припавши ниць
до вутлого кульбабиного лонця.
- Наступний вірш → Василь Стус – Самотньо сновигає голос
- Попередній вірш → Василь Стус – І навалились дні
(Оцінок ще немає)