Василь Стус – Заплющу очі – темінь: Вірш

Заплющу очі — темінь. Навмання
ітиму вслід за тугою. Дорого
повернення — яка ти невпізнанна!
Усе бо стало сторч, і все — чуже.
А ти іди. Повернення своє
відшукуй ген за віддаллю чекання.
Старі будинки, ніби обгорілі.
Глухий завулок. Балка. Терикон.
Та віддаляють кроки семимильні:
прочорнений, опопелілий ліс
(були народини, дешеві жарти,
обридлі співчуття…). І дощ. І ніч.
І жовтень. І рілля. І ожеред.
У нього впасти — і проспати — скільки
достане сил, і злості, і терпцю.
А ти іди. Усохлий кущ: калина?
Шипшина? Горобина? Свидина?
Усе розмила темінь. Не пізнати.
Межа — і степ. І вимоклий бур’ян.
Спить у яру шпаркий охлялий вітер.
Берусь угору. Череда берез.
Одвільгле листя, ніби кошенята,
з дитинства бачені — в рудім рову.
Червоні кола. Череда берез.
Куди ж бо далі? Вліво чи управо?
Угору? Вниз? Іще до дня життя?
А ти ступай. Її не обирають,
незнаної дороги. Нею — йдуть.
Розмитий приярок. На самім споді
спокійний, врівноважений струмок
свою самотність нишком розважає,
геть затікаючи за небуття,
де хлюпотить недовідома хвиля.
Ось кладка. І не ковзайся. Ногою
обмацай і упевнись, чи міцна.
Скинь оком — і минай. Громаддя ночі
береться у тороси. Мокрий сніг,
і збоку надбігає жовтий вогник.
Реве літак. Заходить маячня.
Де небо? Зорі де? Навколо — безкрай,
і так незатишно! Лише зблудивши,
ти пізнаєш себе. Острішки тіней,
стереометрія нічних думок,
підступні манівці орієнтирів
і розпачу зникомий парашут.
Занадто не присмоктуйся, ссавцю.
Дарма, ссавцю, присмоктуватись. Мати-
земля нечула. Ніби чужаниця,
вона, глуха до тебе, потурає
твоїм жалям мовчазністю. Лише.
Тож не присмоктуйся до неї. Марно.
Камінна грудка, вкутана людським
стражданням, нас вона не помічає,
у неї інший клопіт: галактичне
кружляння над безоднею. Вона
ще більше неприхищена за нас.
Дивися впрост. Над небо і над зорі,
повище всіх галактик і систем.
І зрозумій, що розпач твій бездонний
і безпідставний на оцій землі.
Дивися впрост. Спотвореного криком
німого рота затули. Дарма
колошкати оцю відьомську тишу,
це безгоміння всесвіту. Єси
сама-одна, сльозо космогонічна,
розпанькана і витеплена кришко
нечулості кремінної. Дорога
тобі — назад. Вертаючись — живи.
Дивлюсь туди, де прикорні мої
вітрами порозвіяні і плугом
геть переорані — за жовтий вогник
і дальніх паровозів тяглий свист,
за смерк і мжичку. Прозираю безкрай,
що ліг між нами темінню і сном.
Дивлюсь — туди. За частоколом років
і зчастих бід, за німотою снів
лягла долина. Мати і мосянжний
ранковий подзвін од монастиря.
Вертає тато. І згори пустившись,
лечу до нього в руки — упаду
і розіб’юсь — та доброта безмежна
батьківських рук запопадає нас
на відстані. Лечу ув ваші очі,
журбою криті — навзнак, кумельгом,
мов у ясну благословенну прірву,
мов у ясну благословенну смерть.
Бо унизу — праджерело. Початки
твоїх початків. Далі — у тепло,
і темінь і вологу і незрушність
малого паростка. Отам — твій діл.
Там — нерозпочаткована дорога.
Там — той бік — тебе. Той бік — досвітів.
Ждання — то крику витягнута гума
і за крайболю видовжена геть.
Шукання — незаповнювана вирва
самонезадоволень — опинила
усі твої путі. Рознапрямкований
крокує розпач — у бознакуди
із бозназвідки. Ти — лише правець
комонів, витворених маячнею,
нестерпністю і голодом бажання,
непогамованого од віків.
Іди. Минай знайомі переброди
і повертайся. Довжись. Сатаній,
як вівериця в коліщаті. Тільки
самозгоряння. І самозгоряння
самозгоряння. Вічності алмаз —
мов дим затвердлий. А душа звалашена
уже збігається, як ртутна кулька,
твій край, що був назначений початком,
уже осягнуто. Старий початок
ще бгається у себе. А спіралений
кавалок шляху скручується ще
до цілковитих самоупокоєнь.
Ось він, початок твій, сіреч кінець.
А де ж це ти? Подосі — за шелом’янем
світ за очі забіглих душ? На споді
ворушишся, як тінь позапропалого
ожуреного тіла? За плечима,
що порізнили вікові світи?
Куди ти йдеш? Кажи — куди ти йдеш?
Ти, гордий рабе, гордий рабовласнику,
попав ув ополонку німоти,
котра морозом пряжить, наче приском,
Де ти єси? Кажи — де ти єси?
Де ти, кажи, єси? Єси, чи, може,
лиш був — колись, а швидкостей космічних
не постеріг за присмерком журби?
Усі шляхи впадають у безодню.
То ти зухвало край переступи
гулкої теміні. А віщі крила
ачи на злет, ачи на плавний спад
тебе подвигнуть — де сира земля
і одволожене сльозою небо
затуляться, як мушля правіків.
А що тобі вертати — в те гніздо,
розорене бідою? Там сторіки
плачів батьківських і гарячий чад
смеркавих дум. Туди, де неприхищеність
старечого знесилля, де журба
торохкає об стіни, мов горох,
де стеля нахилилась, ніби віко
віддавна спроневірених надій?
Туди — немов на лезо. Мов під дощ,
з якого виходу нема нікуди,
хіба що… і хіба що тільки … ні,
я не зайду туди. Не варт підносити
безвихідь власну. Ти ще — потримайся,
коли несила утекти життя
шалених шквалів. Шепочу — безгубо
і — вже безгрудо — шепочу — простіть,
простіть мене, утрачені причали, —
ти, мамо, батьку, ти, і ти, дружино,
і сестро, й сину, сину мій — на Бога —
опорятуйте із тяжких невір,
з тортур самодонищення — зніміть
моє здиміле тіло із хреста
і без соборування — тишком-нишком
віддайте шану прахові…
Спізнився.
Уже нема ні матері, ні батька,
ні сина, ні дружини, ні сестри,
лише вельможний вітер походжає,
перевіваючи зотлілі слупи.