Зашепотів весняний сніг,
забелькотав, задзюрив,
навергав геть забутих снів
до дна всю душу збурив.
Пронозисто чалап-талап
ясними калюжами
на кладці із козою цап
побуцькався рогами.
З паперу човник на воді
біліє між латаття
і дочекався я тоді
високого багаття.
Понад землею висів дим,
неначе кущ бузковий.
І став я поруч, став я ним,
навік позбувшись мови.
І сонце бігло в калюжах,
мов молоде лошатко,
і син мій любий — в любих снах —
мені шепоче: татку.
- Наступний вірш → Василь Стус – І пам’яті розмиті береги
- Попередній вірш → Василь Стус – У день твого народження
(Оцінок ще немає)