Василь Стус – Затихло. Смеркло: Вірш

Затихло. Смеркло. А по хаті
птахи літають пелехаті,
птахи літають пелехаті
і зимну кришать самоту,
останній згарок дня потух,
а ти не піддавайся втраті
себе, принишклого у хаті.
Птахи літають пелехаті
і зимну кришать самоту.
Електролампа спить. Пітьма
розсипалася по підлозі,
сядь на диван і вимий нозі,
нікого наокруг нема,
лиш ти. Як перст. Бовван в кімнаті,
і сновигай з кутка в куток,
звільняючись усіх морок,
та зупиняють тихий крок
птахи. Літають пелехаті
і викликають сонм морок.
Більмо полуди облетить,
в великій мисці затремтить
вода, що хлюпає об нозі.
На дріжджах самота росте,
а ти проказуєш — пусте,
ба й вивільнишся, як на те
надійде час. І не про вас
птахи, світлішаю в тривозі.
Десь пізній півень тре сірник,
і зразу ж холодно. Літник
накинути б на утлі плечі
та рухатися — не до речі
звільнитись бажань самовтечі,
то понад силу і не звик,
і не волію. Краще так —
немов на кухні — кавардак
в душі. І вітер загогоче
у комині, і вже руде
шаліє полум’я. Не хоче
діткнутись уст. І невідь-де
прохопиться, сяйне і блякне,
сяйне і блякне, і мовчить,
і знову слів тобі забракне,
збагнуть забракне — що за мить
уроча носиться по хаті,
немов квадратний корабель,
птахи літають пелехаті —
то ти спогадуєш себе.