Завис як сон, як стогін сподівань,
оплакуючи нив осінню хлань —
німує кронами, карається світанням,
а три верби, що біля річки сплять,
мов звільнені од вікових заклять,
все потурають вічному згасанню.
- Наступний вірш → Василь Стус – Жила-була: ходила на базар
- Попередній вірш → Василь Стус – Тебе нема
(Оцінок ще немає)