Зажурених двоє віч,
криві терези рамен,
гербарій дзвінких долонь —
з ночі.
А де та горить зоря,
котру назирає син?
Об схід той, мов об багнет —
жалься.
Якісь переплески, блиск —
переймами досвітку.
І вже попливла-пливла
вічність.
Бо серце оговтати,
добігти до пам’яти,
немов на побачення —
годі.
- Наступний вірш → Іван Низовий – Село. Сула. Зверну направо
- Попередній вірш → Василь Стус – Душа ласкава, наче озеро
(Оцінок ще немає)