Здається, тільки раз у це обличчя
подивишся — а вже не відігрієш
душі довіку. Бурю світову
якби убгати в двоє цих очей
із поглядом холодним, наче постріл
посеред дня — ото була б подоба
людського виразу. Ти вже потерп?
Дарма, бо відмирають, наче мамути,
усі достойності щонайсправжніші,
мов шкаралуща. А сльоза горюча
десь приховалася за ними, тяжко
іскулилася, криком кричучи.
О, бездоганна та людська сльоза,
геть зібгана із остраху на кульку.
- Наступний вірш → Василь Стус – Куди? Будь ласка, в білий світ
- Попередній вірш → Василь Стус – Юрма жінок
(Оцінок ще немає)