Ударив грім — і спалахнуло все.
Згорнулась ніч прозореним сувоєм,
І тихо стало, наче перед боєм,
І замість дня світання смерть несе.
Усе земне занурюється вглиб,
Зневірившись і в небові, і в ночі,
Осліпли зорі, і осліпли очі,
Проріс, мов вирок. Смерчем виріс гриб,
Даремно вгору чорний ліс простер
Окляклі руки. В сивому просторі
Кривавлене крило волочить обрій
І день, зломившись у колінах, вмер,
Упав, мов хлопчик. Пролісок закрив
Свої дитячі вічка. Вже дерева
Горять свічками. Скоро відгорів
Останній день. І ранку вже не треба.
Людове! Люде! Людськосте! Твій шлях
Перепиняє тінь твойого ж зросту!
І жити просто, і загинуть просто
В любов’ю випромінених вогнях.
Вулканами людські димлять серця,
І навіть розум квітне в жовтих блисках.
Планета в леті! І пашіють іскри
Рудого німбу — людського кінця!
