І жайворони дзвонять угорі, —
мов гостре срібло річки степової
мені заблисло з пам’яті глухої,
де бродять тіні — з ночі до зорі.
З лісів довкільних сірі зозулі
предовгого наобіцяли строку.
Чи й вистане здоров’я нам, нівроку,
на цій пахкій, а не своїй землі?
Прогірклим медом пахне сіножать,
зелені шкла горять в зеленій хижі,
де мертві сплять, навіки впавши крижем,
здобувши приостанню благодать.
Там ще лежить архангел Михаїл,
стуливши в пучку пальці молитовні.
А світ гріховний котить хвилі повні,
що б’ють об пекло, вибившись із сил.
- Наступний вірш → Василь Стус – Заходить чорне сонце дня
- Попередній вірш → Василь Стус – Калюжа, мов розчавлений павук
(Оцінок ще немає)