Тоненька плівка чорної води,
загуслої од довгого чекання,
напнулася в надмірнім сподіванні,
і вже не обібратися біди,
бо стрибнув біль і срібним павуком
геть пасмугами обсотав свічадо,
і вже вода сама собі не рада,
і вже забулась черга довгих стом,
як, зібгана у стогоні, вона
лежала плинна, чорна і отерпла.
Коли ж відкрились жили — стало тепло,
немов коло господнього вікна
із просвітком (хоч байдуже — куди:
у визволення ачи почезання).
Тоненька плівка чорної води
не витримала довгого чекання.
І вже не обібратися біди.
- Наступний вірш → Василь Стус – Нехай сьогодні буде дощ
- Попередній вірш → Василь Стус – Криваві бутони душі обпікаються
(Оцінок ще немає)