Життя — нема. Грудей — нема.
Немає тіла. Промигоче
весь вересневий листопад.
День падає на день. Підряд
заплющуються сині очі.
І жити — аніхто не хоче.
Бо світ — невірний, як Хома.
Хто вербував мене сюди —
під музику оцю скрипучу,
хто ребра обдирав об кручу,
для чого — не живу, а мучусь…
- Наступний вірш → Василь Стус – Автомобілі, як вовки голодні
- Попередній вірш → Василь Стус – Сказився світ
(Оцінок ще немає)