Життя так тяжко пише мною,
так тяжко пише мною вік.
Ще мрів — подамся за водою.
І не подався. І не втік.
І ось — зустрілися з бідою
віч-на-віч. Лиш вона і я.
І як повіриш, що тобою
струмує вічна течія.
Пощо та вічність безголоса?
Дзюрчання виглухло давно.
Десь мати жде простоволоса
ачи дружина — все одно.
Недоля встигне нас пожерти
іще до зустрічі. Нехай
уже три чисниці до смерти,
і ось він, пожаданий край.
Де опадуть останнім віршем,
щоптою рідної землі
мої найкращі чи найгірші
і сподівання, і жалі.
- Наступний вірш → Василь Стус – Щось треба зрозуміти – не збагну
- Попередній вірш → Василь Стус – Гей, яром-долиною
(Оцінок ще немає)