Знову друзів додому веду —
напівщирі, напівнезнайомі.
Повсідались на житній соломі,
на трипільському сонці в саду.
Потім пісню сумну заведу,
як пітьмою укриє крайнеба.
Як судилося нам, так і треба —
упізнай у собі галайду.
А насунуться спогади — хвощ
під чиєюсь хитнеться рукою.
Ой і хороше! Над головою
цілосвітній збирається дощ.
Запарує вода в казанку.
Обібравши картоплю і рибу,
ми наваримо юшки — і з хлібом
посьорбаємо в прохолодку.
Що то шкода — цибулі чортма
і не буде чим-небудь затерти…
Ані жити немає, ні вмерти,
ані вільно дихнути нема!
Тільки сіль, і вода, і житняк,
і світанок, і ніч, і стозора
небезпека, і сонна і хора
ця душа — вирушає успак!
…Часником натираєм коржі —
от і збилась життєва оскома.
Золота припахає солома.
І — пороснула кров по ножі.
