Зникає дерево —
почали вименшуватися крони —
і воно стало скидатися на тушу молодого ягняти.
Залишився тільки пеньок,
але й він став розмиватися прозорістю.
Випрозорів ґрунт під корінням,
почезло торішнє листя,
стала біліти земля,
раніше затінена,
і тут почало рости коріння —
кремезні кількасотлітні кореневища
почали випростуватися до найтоншого волоття,
і дорісши до голови маленького хлопчика,
стало стелитися, як по стелі.
Коли ж планету опала сутінь,
нишком замерехтіли пропалі крони,
лякаючись досвітку.
Для зниклого дерева
день — завжди непевний,
зате ніч —
незрадна, мов могила,
на яку можна покластися
будь-коли.
