Золотіла осінь лісова
в кроні грабів і в дубів громадді.
І душа озвалася жива
в чорному осклілому свічадді.
І душа розкрилася жива,
і червоним золотом горіла.
Давні пригадалися слова —
ті слова, котрих ти так хотіла.
Як серця гуділи в трубежі
і уста затамували муку.
О не заступати б нам межі
і в розпуці не ломити руки.
Золото кохання криє сніг.
Де-не-де лиш пнів чорніють близни.
І до тебе, як до материзни,
не знайти утрачених доріг.
- Наступний вірш → Василь Стус – Літня спека
- Попередній вірш → Василь Стус – Світ повен милих таємниць
(Оцінок ще немає)