Зринув дощ — і серце захмеліло,
стигле ґроно гроз
з-поза хмари жаром заяріло:
начувайсь погроз.
Щедрий гамір котиться узліссям,
в рівчаках реве.
Небо, земле! О благословися,
зельне і живе!
Солов’ї пороснули, а знагла
й місця не знайдуть.
І цвіте душа твоя ненатла
і уста цвітуть.
Що нам ця гроза і що нам бурі,
коли рідний край
насилає радісні тортури.
Так повік карай,
Господи, і поєднай всевладно
воду, небо й твердь.
І любов, що, як гроза, пожадна,
і життя, і смерть.
І залий цей яр крутоберегий,
і серця залий.
Хай з’єднаються без обереги
в сповитку обійм.
Що зачнеться доброї години
в бурях і сльозах?
Боже, дай нам радісного сина,
мріяного в снах.
Руки, ноги, долі — все сплелося,
поки не помру.
Де струмить волога, де волосся —
вже не доберу.
Це бо квітка, і земля, і мати.
Це — говорить кров,
що любити — значить існувати,
бо життя — любов.
Бо зійшла на мене благостиня,
обуяла мить,
білий світ — і перший день творіння —
грає і струмить.
- Наступний вірш → Василь Стус – Росте гора, і доли утікають
- Попередній вірш → Василь Стус – Горить гора
(Оцінок ще немає)