Довився якось Хміль аж до верхів’я Дуба
І, зиркнувши на світ з такої висоти,
Надувся вельми, закопилив губу
Та й став ректи:
— Хвала мені!
Тепер я вже при чині —
Не те, що вивсь раніше по Тичині.
Тепер я на такій височині,
Що неможливо вже не заздрити мені.
— Мовчав би ти, базікало ледаче,
Ціна твоєму росту — гріш.
Куди б не вибравсь ти, одначе
Нікчемою зоставсь, як був раніш.
Який би виріс ти, охота подивитись,
Коли б не мав по чому витись?
Це, певне, Дуб сказав. А жаль,
Я б ці слова поставив за мораль.
