У небі тішились хмари,
У небі сонце пливло,
Під небом кривавіли чвари
І лютувало зло.
Земля, вагітна скорботою
(Горе їй груди тне),
Над кривдою і підлотою
Народила мене.
Народила, немов надію,
Колисала ночами без сну:
— Може, від тебе помолодію,
Може, побачу весну…
Може, твій струм і атом
Вгамують нестерпний біль. —
Голосила над віком Двадцятим
Найгеніальніша з породіль.
Голосила велика мати,
Благала, кричала мені,
Щоб став я жорстоким катом
Недоумства, підлоти й брехні.
І стою у злобі по коліна
З серцем, повним ганьби й проклять,
Божевільні каліки й руїни
У зіницях моїх миготять.
Що залишу майбутньому дневі,
Чим ділитися буду з ним?
Вибухають бомби водневі
На обпеченім лобі моїм!
А люди забавляються, мов діти,
Катам співають гімни холуї,
І генерали мріють посадити
На всій планеті атомні гаї.
Ридаю і кричу, гилю себе у груди,
Волосся патраю з сідої голови:
Що можу я, коли дрімають люди?
Що можу я, коли заснули ви?
