Степи ще дишуть спекою і пилом,
І вітер сушить роси на траві,
Зітхають ніччю копи, як живі,
В тугих снопах колоссям обгорілим.
Та літо чується вже кожному безсилим,
І, заблукавши в хащі лісові,
Свої багатства осені-вдові
Передає безпечно і невміло.
Рідкі полукіпки, мов сироти-курчата,
Воно в степу поставило на чати —
І буде довго плакать осінь бідна
В порожні і занедбані кагати…
Не кожне літо на врожай багате,
Не кожна жінка генієм вагітна.
