Давить душу це осіннє слово,
Тож не дивно, що самі собі
Ми пускаєм кулі часом в голови,
Закусивши зойки на губі.
Шлях у всіх кінчається труною,
Кожному призначена межа,
Де порветься тихою струною
Муками натягнута душа.
- Наступний вірш → Василь Симоненко – Ти байдужа, як мертве місто
- Попередній вірш → Василь Симоненко – Тиша
(1 оцінок, середнє: 5,00 із 5)