I
У табунах людинозвірів
Живуть самиці і самці,
Гібриди зміїв і вампірів,
їх сила й розум — в кулаці.
Пильнуйте, люди чесні й щирі,
Не спіть, учені і женці!
Чатують вас людинозвірі
З страхіттям атомним в руці.
II
Я думаю про тих, що народитись мали
Із плоті вбитих неньок та батьків.
Цивілізовані мавпи в мундирах
Розтоптали їх незачаті життя,
Підірвали на мінах їх вроду,
Погасили пожежами дикими
їх незапалений розум.
Бачу: геніальних мислителів і поетів,
Закоханих теслів і хліборобів,
Бистрооких красунь і красенів,
Які не народилися тому,
Що батьки їхні розтерзані
Не встигли зустріти своїх коханих.
Я чую: ридає над ними Земля,
Сива, старенька мати,
Одурена своїми синами.
Я волаю:
— Невже?
Знову вмиратимуть неціловані?
Знову гинутимуть незачаті?
І знову голодні могили
Наситять своє чорне черево?
— Невже?
III
Ми маємо право на сум і любов,
На щастя, на сонце і трави,
І навіть на булькання зайвих розмов
Ми іноді маємо право.
Ми маємо право померти самі,
І хочеш не хочеш — колись повмираєм,
Та треба затямить собі на умі,
Що світ зберегти від вогневих громів
Ми з вами обов’язок маєм!
