На чорні скелі бризка снігом піна,
Ревуть пороги у тупій злобі,
І десь далеко води голубі
Тривожить ніжна пісня мандоліни.
Горби встають, як вигнуті коліна,
На лоб насунувши покривала рябі,
І зачаровано всміхаються тобі
Пустого неба невсипущі стіни.
Таке життя — в нім чуєш рев і клекіт
Та невиразні, тихі і далекі
Мелодії про щастя і красу.
А над усім, загадивши планету,
Замість людей — бездумні силуети
Жують байдуже прілу ковбасу.
