Монолог перед іконами
Давно, давно лампадка вже не блима,
А в хаті тихо й світло, як в раю.
Холодними, бездумними очима
Ви в долю заглядаєте мою.
Мене вам покарати вже несила —
На вільну душу ланцюгів нема:
Моє нещастя правда покосила,
Зітнула кривду лезами ума.
Якби, святі, я зміг вас розбудити,
Якби, святі, ви не були сліпі,
Я вас повів би по новому світі
Без єзуїтів, ксьондзів і попів.
Ну що ви бачили? Вам кланялися сохи,
Молилася мотига і сапа.
Ви — чорні ідоли жорстокої епохи,
Порадники лукавого попа.
На покуті недовго вам стояти —
Холодні ви, байдужі і німі.
Ви обіцяли рай нам дарувати —
Живіть, будь ласка, в ньому ви самі!
А нам і на землі живеться — слава Богу!
А нам і на землі роботи вистача!
І стеле день ясний мені ясну дорогу,
І в душу ллє тепло усмішка Ілліча.
Але раптом — що я бачу,
Це ж ікона плаче!
Німба в неї вже немає —
Лиш волосся русе,
Полилися справжні сльози
Із очей Ісуса.
Плач Ісуса
“Мене у соломі родила мати —
покритка вона була.
Ніколи я Богом не мріяв стати,
легенда на небо мене завела.
І справді —
маленьким я спав у яслах,
і диханням гріли мене воли,
а влітку ми їх на потоці пасли,
бо ми ж наймитами були.
Зніми з мене німба й попівську рясу,
кадила й жертовні у землю втопчи,
і стану я жить, як легенда прекрасна,
як мрія наївна про сонце вночі.
Мене розпинали катам на догоду,
мене єзуїтська точила іржа,
а я був звичайний
хлопчисько з народу,
і людям ніколи
я зла не бажав.
Я сам був у пана й попа у неволі —
дві тисячі років у їхнім ярмі!
Вже мозок і руки у мене кволі
і тіло засохло в небесній тюрмі.
Зірви з мене німба й попівську рясу,
та в шию із хати мене не жени —
я хочу в ній жить, як легенда прекрасна,
як мрія про світло з імли-давнини”.
Мені було не сумно
і не смішно,
я думав і щипав уявний вус,
коли на покуті нестримно і невтішно
ридав одурений Ісус.
Я не спішив його прогнати з хати,
пустити по морозу босоніж.
Я вирішив у діда запитати —
хай скаже він, йому видніш.
Дідова відповідь Ісусові
“Ти хочеш, Ісусе, легендою стати,
бажаєш обшкрябати з себе брехню,
щоб люди тебе називали братом
і гріли тебе біля серця-вогню.
Послухай нехитру, немудру мову,
скажу, як умію, — чого тобі ще?
У мене від кожного блудного слова
у серці червоний клекоче щем.
Було нас чотири брати,
найменший між ними — я.
І дружна була, й завзята
козацька наша сім’я.
Косить Щербані уміли,
валити сокирами ліс.
І вже як робили діло,
то заздрив і Бог, і біс.
Русяві були і чорні,
по пуду — кожен кулак.
Були вайлуваті й моторні,
до праці — кожен мастак.
Мав сильну і горду вдачу
наш батько Щербань Трохим.
Умів так давати здачі,
що всі рахувалися з ним.
Якось ми до столу сіли
кружляти батрацьке питво.
До нас тоді піп Гаврило
зайшов “святкувать” Різдво.
Чарчин осушивши з вісім,
до батька звернувсь отець:
— Хай хлопці сьогодні з лісу
мені привезуть дровець. —
І звівся обурений тато,
окинув очима всіх:
“Ти ж знаєш, попе,
на свято
робить православним —
гріх!”
А батюшка вицідив з рота:
— На свято — гріх без борщу…
Я вам заплачу за роботу —
хлопцям цей гріх прощу. —
І знову сказали тато:
“Нехай вас цілує кат!
Невже для моїх чубатих
у Бога немає й свят?
Іди собі, попе, додому
і добре затям слова:
хлопці поїдуть по дрова
тільки після Різдва!”
Розгнівався піп Гаврило
і крикнув тоді зі зла:
— Узнаєш мою ще силу!.. —
Та й вискочив з-за стола…
І справді, попівську злобу
побачили ми в жнива.
Ходила тоді хвороба
якась по селу нова.
Усе вона, люта, зжерла —
від усмішок до пісень.
Три брати моїх умерли
у літній гарячий день.
А піп, розметавши брови,
до тата сказав крізь сміх:
— Хай спершу з’їздять по дрова,
тоді поховаю їх… —
Гнітюча злоба зміїна
нависла над батьком моїм —
уперше став на коліна
гордий батрак Трохим.
Я бачив: за три дні в тата
посивіла геть голова.
Три дні синів не виносили з хати,
а в полі були жнива…
Та знає і відчай міру,
мій тато її знайшов —
під полу узяв сокиру
й просити попа пішов.
Умерло село на годину,
ніхто не відкрив повік,
як батько мій за чуприну
до хати попа волік.
Сказав неймовірно тихо,
і голос, як дзвін, загув:
“Ховайте, бо буде лихо…
Я жарти навік забув”.
А потім всю ніч до знемоги
кричав біля трьох могил!
— Немає на небі Бога!
Немає в каміння крил!..—
Не слухав мідяного дзвону,
що ранком до церкви зганяв —
на дровітню клав ікони
й сокиру в лоби вганяв.
Ти хочеш, Ісусе, легендою бути,
ти хочеш, Ісусе, щоб ми,
напившись твоєї отрути,
обмили тебе
слізьми?
Не вірте йому, онуки, —
він плакав уже не раз.
Сьогодні шкіру міняє гадюка,
аби одурити вас.
На тих, хто повірить в нього,
хто знову за ним піде,
прокляття замучених Богом,
одурених предків впаде”.
Ти слухав, Ісусе, промову діда?
Вона мені мозок на клапті рве —
століття тяжка обида
у серці моїм живе.
Ісусе!
Плакати годі,
не треба дощу з очей!
Давно ти зрадив народу —
будь проклят
ім’ям людей!
