Легенда
Повела житами стежка неширока
В поле, де тополя мріє одинока.
А над нею плинуть хмари, ніби думи,
Повні весняного трепетного суму.
А до неї гнуться, лащаться ласкаво
Ніжні, нетолочені, росянисті трави.
І стоїть тополя, повна сонця й болю,
Вітами-привітами кланяється полю.
Розкажи, тополе, не ховай од всіх,
Чому слабне вітер в кучерях твоїх?
Розкажіть ви, роси, ніби перли, чисті,
Чому вас роняють трави урочисті?
— Ой, я ж не тополя, я не деревина:
Серце в мене людське — я була дівчина.
Трави — мої коси, роси — мої сльози,
Хмари — мої думи, що плекають грози.
Я була дівчина, я колись любила,
Чисту мою душу злоба загубила.
Я журби своєї не ховаю, ні,
Лиш ніхто не слуха ці слова смутні,
А мені дзвеніти день і ніч несила,
Як я полюбила та й не долюбила…
По хмарах місяць стрибав щоночі,
Пірнав до мене на саме дно,
Дивився сумно мені ув очі,
І коси гладив мої дівочі,
І говорив мені одно:
«Ой вийди, серце, з води на волю,
На трави чисті, на срібний луг,
Ковтни повітря хоч раз уволю;
Як я, напийся людського болю —
Війна жорстока іде навкруг».
Тоді кричала йому сердито
Цариця наших підводних нив:
«Я не дозволю на луг ходити,
Війна навколо — можуть убити…» —
І сумно місяць над ними плив.
Але на Йвана та й на Купала
Цариця наша добріша стала:
Розчинила вона двері підводної хати
Та й пустила русалочок на луг погуляти.
Небо кров’ю паленіло, тонуло в загравах,
А ми собі веселились на шовкових травах.
Залицялися до вітру, з вихором кружляли,
Вели танок і піснями смуток відганяли:
«Ой ти, місяцю,
Ой ти, ясний,
Ми тебе голубить хочемо.
Ти зійди до нас,
Прекрасний, —
Зацілуємо, залоскочемо.
Не ховайся поза хмарами,
Не гребуй речами-чарами».
І раптом — вітер стрибнув угору,
Підняв шалений і дикий рев,
Рвав на деревах трухляву кору
І сльози-роси трусив з дерев.
Кричав, і плакав, і вив завзято,
І кидав хмари, немов м’ячі.
І десь далеко в порожній хаті
Озвались криком сумні сичі.
А потім хлопець прямо з туману
У наше коло веселе вбіг,
Благальним зором у душу глянув
І впав, кривавий, мені до ніг.
За ним свистіли сердиті кулі,
Будила темінь сліпа луна.
А в нього брови — крила зозулі,
А губи в нього — келих вина.
І вітер знову стрибнув до мене,
«Сховай!» — промовив і дибки став…
Я чула крики убивць шалених,
їх лютий тупіт землю хитав.
І я вербою зазеленіла,
Своїм волоссям хлопця укрила.
Кати снували навколо мене
І люто темінь і ніч кляли,
Убрання рвали моє зелене,
А партизана все ж не знайшли.
Над ним сиділа я довгі ночі,
Ласкала й гріла своїм теплом —
І заясніли у нього очі,
Життя торкнуло його крилом.
Я так манила його до себе,
У нашу сонну, спокійну тиш,
А він сміявся: «Мила, не треба,
Не треба жартів таких! Облиш!
Хіба я можу спокійним бути,
Коли довкола — вістря пожеж?
Це буде зрада, і підла, й люта, —
Твоє б кохання я зрадив теж…»
І я сказала: «Піду з тобою,
Назавжди кину цю тишину…»
Але Цариця, повна злобою,
Мені кричала: «Я прокляну!»
Ми з ним тікали, і серед поля
Отут я стала, немов тополя.
Мене Цариця заворожила,
Щоб я ніколи вже не любила,
Щоб я стояла й на сонці мліла,
Щоб сохло з туги дівоче тіло,
Щоб не могла я дійти до річки,
Де веселяться мої сестрички.
Але, убога, вона й не знала,
Що я багатша від того стала:
Я бачу сонце і бачу квіти,
І вітер носить мені привіти.
Я жду, що милий скоро прилине,
Щоб обійняти свою дівчину:
Любов розвіє зловісні чари,
Розіб’ють тугу сердець удари.
Так стоїть тополя, повна сонця й болю,
Вітами-привітами кланяється полю.
Добра та ласкава, ніжна й молода,
Милого з походу вірно вигляда.
І не зна, що поруч, де життя шумить,
Милий на майдані бронзовий стоїть.
Але їх коханню вічно жить і жить —
Листям на тополі й бронзою дзвеніть.
