Жаль було маленького солдата:
Карбував по вулиці він крок
І вітав начальника завзято,
Руку тицьнувши під козирок.
Крізь холодну стриманість мундира
Рвалася покора із грудей.
— Не людина ти, а лялька сіра. —
Бризкало у декого з очей.
Дуже мудрі і занадто вільні,
Втиснуті у дудочки штанів,
Зиркали поблажливо цивільні
На убожество його чинів.
Йшов солдат. І раптом вкляк на розі:
Де роззяви задавили брук,
Дівчина у відчаї й знемозі
Боронилась од зухвалих рук.
— Що ж ви тут? — заматюкався круто
Несподівано співучий альт…
Бився тім’ям одчайдушно й люто
Хуліган безсилий об асфальт…
Йшов солдат у сірому мундирі —
І йому позаздрили чи ні
Душі боягузливі і сірі
У своїм строкатому вбранні?
