У нього на плечах сиділи зорі,
не зорі, а шість зірочок.
Ти не могла одірвати від них
свої сині бездонні провалля.
Ти думала: скоро їх стане вісім,
а потім залишиться дві,
зате вони будуть великі й жовті
і до того ж не дуже гарячі,
їх можна буде узяти в руки,
погратися, мов жаринками,
і знову пустити йому на плечі.
І ще, милуючись ними,
не треба задирати голову.
Але він не зумів почути
квакотіння твоїх думок
і тому залишався щасливим.
Бо не знав —
ти повиснеш йому на шиї,
щоб він теж не міг
задрати голову в небо
і милуватися зорями,
які він так божевільно любить.
- Наступний вірш → Василь Симоненко – Прощання Федора Кравчука
- Попередній вірш → Василь Симоненко – Про тебе
(Оцінок ще немає)