Верби послали тіні химерні,
Довгі, тонкі, незграбні,
І випливають на води озерні
Сутінки ніжні, єдвабні.
Тихий неспокій у всім панує,
День умира повільно.
Місяць закоханим акомпанує,
Заздрить усім невільно.
І, як в тумані, люди без статі,
Ніби рахуючи крадене,
Шепчуть слова прокляті:
— Мила. — Кохана. — Гадина.
- Наступний вірш → Василь Симоненко – Земля кричить
- Попередній вірш → Василь Симоненко – Я був бездумний, млявий, мов амеба
(Оцінок ще немає)