Виє вітер, довго виє, навіть слухать обрида.
Ходить байда споконвічний та у вікна загляда.
Ну чому б тобі, приблудо, не заснути уночі,
Не погріть старечі кості в димарі чи на печі?
Я не сплю — мені й не дивно: я ж не вітер — чоловік,
Помитарствую, поб’юся та й засну колись навік.
Але ж я не спати — жити! Жить і мріяти люблю —
Через те у довгі ночі не вилежуюсь, не сплю.
Ну вгамуйся, клятий вітре, не стогни та не хрипи,
У моє вкладайся ліжко і за мене там поспи.
І зітха тужливо вітер, кулаками в шибки б’є:
— І мені, — кричить, — кохання також спати не дає.
Я давно про зірку мрію, світлу зіроньку одну,
Але як не дму, не вію, я до неї не сягну.
Тож ходжу я довгі ночі та зітхаю знов і знов,
їй пісні сумні складаю про сумну мою любов.
