Я йшов один. Алеї гомінливі
Пливли в задумі у вечірню млу,
І юнаки, закохані й щасливі,
В строкатім одязі, неначе на балу,
Хвилини рахували неспокійно
І дорікали долю свою злу.
Коханих лаяли за вдачу непостійну
Або з-за жовтих зім’ятих газет
Дивились на прохожих безнадійно.
І лиш один закоханий поет,
Затиснувши у жменю чуба,
Вивершував любовний тріолет.
А поруч хтось, облизуючи губи,
Чарівній співрозмовниці своїй
Доводив палко непотрібність шлюбу.
І довго чулися у тиші голосній
Її слова, обурені і гнівні…
Вони збудили в пам’яті моїй
Забуті дні, короткі хвилі дивні,
Вологих вуст незаймане тепло
І ласки по-дитячому наївні.
І знов моє нахмурене чоло
Торкнули ніжно руки невидимі,
І миле щастя серце залило,
І помисли мої крикливо-нелюдимі
Змінила ніжності бездумна пустота.
І я розтанув у солодкім димі,
І мізером здалася висота
Надуманого мною п’єдесталу…
Враз я отямився. Байдужа темнота
Засмоктувала холодно квартали,
І ти під одиноким ліхтарем
Розмашисто другого цілувала…
