Балада
Привели його на світанні
У багнюці всього, в крові.
Захлиналися постріли дальні,
І дрижали бліді вартові.
Мов примари, гойдалися тіні
На колисках скуйовджених віт.
І було партизану-хлопчині
Вісімнадцять — не більше — літ.
Від утоми не міг стояти,
Від пропасниці — весь горів
І дивився понуро на ката
З-під кошлатих широких брів.
Нила в боці кривава рана,
І, мов кулі, пекли слова:
«Помирати тобі ще рано,
Непутяща твоя голова…
Ти із себе не корч героя,
А розумно себе веди:
Розкажи, що у вас за зброя
І сховався загін куди?
Розкажи — і життя дарую,
І до матері відпущу…
На столі, мабуть, в неї парує
Повна миска смачного борщу…»
Що він думав у ту хвилину?
Що ввижалось тоді йому?
Од стіни відступив хлопчина
І порушив мовчанку німу:
— Я не корчу із себе героя,
Тож відкрию правду для вас:
Гнів народний — то наша зброя,
Кожен кущик ховає нас!
Я тортури знести не зумію —
Признаюся зарані вам,
Але більше сказать не посмію,
Коли навіть захочу сам…
Очі з лоба вилізли дико,
Надірвався і тріснув крик —
Хлопець виплюнув катові в пику
Свій навіки німий язик.
Розстріляли його на світанні
За селом у глибокім рові…
І вставало, немов повстання,
Ранком сонце в його крові…
