В мене була лиш мати,
Та був іще сивий дід, —
Нікому не мовив «тату»
І вірив, що так і слід.
Був певен, що батько лишній,
Крикливий, немов сусід,
Коли заставав на вишні,
На мене кричав, аж блід.
Та боляче б’ється, думав,
Не пустить гулять на став,
І тому не знав я суму,
Щасливим собі зростав.
І лиш як минули роки
І я непомітно зріс,
Мені часто кидалось в око,
Як сину сусід той ніс
То нові штанці святкові,
Сорочку, що так до лиця,
Або чобітки з підковою
Приносив йому од шевця.
Але мене й це не вабило,
Бо заздрити, знав, не слід,
І звавсь за обнови «бабою»
У мене малий сусід.
Я вірив, що краще всього
Пісні, які знав дідусь.
Вмощусь на коліна до нього
І в очі йому дивлюсь.
А він вимовляє, виспівує
Гарячі прості слова —
І все давниною сивою
В очах моїх ожива.
Мелькають червоні жупани,
Вирує, кипить Дніпро,
І Байда стріляє в султана,
Підвішений за ребро.
І грізні полки Богдана
Шляхетську орду женуть,
А з півночі десь бураном
На поміч стрільці ідуть.
Несуться зі свистом-гуком
Козаки у всі кінці…
І я затискаю руку,
Мов шабля у тій руці.
І плачу, було, й сміюся,
Як слухаю ті пісні…
Спасибі ж тобі, дідусю,
За те, що ти дав мені…
