Балада
Моїм землякам-приборкувачам чорнобильського молоха*
Горить чорнобильська свіча.
Бринить непрохана
сльоза в очах.
Чорнобильці
вмирають тихо, тихо…
А порятована вселюдність
не голосить чомусь:
“Ой, лихо!..
Яке ж то лихо!!!”
Тіла їм спопелила й душі
Зоря-полин,
що чорнотінню вкрила
Треть океанів, рік, морів
і половину тверді-суші;
Що соловейкам нашим
опалила
Їх голосочки й крила!
Мужі-чорнобильці
здолали морок-тінь,
Яка на нашу
милу землю впала,
І з-від того
своє не дожили,
не докохали…
Не нараділись діткам,
внукам…
Така судилась їм
сумлінь принука!
…Горить
чорнобильська свіча —
Й бринить
непрохана сльоза в очах…
Я голову схиляю тут,
навпроти обеліска,
Бо сум-печаль
(немов громаддя мегатонн)
Мені на серце
і на плечі тяжко тисне…
___________________
*молох – божество у семітських племен, у жертву якому приносили людей, спалюючи їх живцем; переносно — страшна, ненажерлива сила, що безнастанно вимагає людських жертв.
