Зміст
Еней споряджує трофей в пам’ять перемоги над Мезенцієм і разом із здобиччю та полоненими відсилає тіло Палланта до його батька Евандра. Тим часом приходять посли від Латина просити в Енея перемир’я для похорону вбитих. Обидві сторони розпалюють багаття і ховають убитих. Виряджені латинянами до Діомеда посли вертаються з відмовою допомогти їм. Цар Латин готовий просити Енея про мир, але Турн виступає проти цього. В цей час Еней з військом підходить до міста Лав-рента, латиняни чинять йому опір. Турн посилає назустріч троянцям Мессапа і Каміллу з кіннотою, а сам готує проти Енея засаду. Камілла в бою чинить подвиги, але гине від Арунта, якого згодом, за вказівкою Діани, убиває німфа Опія. Рутули безладно тікають до міста. Настає ніч, і обидві сторони укріплюють свої табори.
1] Сходить тим часом Аврора, глибінь Океану лишивши.
2] Хоч у Енея журба на умі, щоб був час поховати
3] Друзів, і похорон цей його серце турбує, обіти
4] За перемогу богам він складає.]Лише засвітало,
5] Він на вершині Кургана поставив великого дуба,
6] Гілля обтявши, і зброю ясну надіває на нього,
7] Із полководця Мезенція зняту: для тебе трофеї,
8] Боже великий війни. Закладає на нього він гребні,
9] Кров’ю обагрені, рештки списів його теж прикріпляє;
10] Панцир вдягає, двічі по шість раз у битвах пробитий;
11] Зліва прив’язує щит мідяний, через шию завісив
12] Меч, весь у кості слоновій. І так тріумфуючих друзів
13] (Бо оточила його вся громада вождів) закликає:
14] “Зроблено діло велике, герої,— геть всяку тривогу,
15] Що буде далі. Ось зброя із владаря гордого знята,
16] Жертва первинна: таким-бо із рук моїх вийшов Мезенцій.
17] Нині нам шлях до царя вже й до міста Латина відкрито.
18] Зброю готуйте в душі, провадьте війну у надії,
19] Щоб, як богове нам знак подадуть, всім під прапором стати
20] й з табору вивести молодь, не гаялись би у безрадді,
21] Не заважав би вам страх і не стримував вашу рішучість.
22] Товаришів своїх мертві тіла у землі поховаймо,—
23] Це їм єдина пошана усім в глибині Ахеронту.
24] Йдіть же,— сказав він,— і в душі славетні, що цю батьківщину
25] Кров’ю для нас породили, останньою данню вшануйте;
26] Й передусім у скорботне Евандрове місто пошлімо
27] Тіло Палланта того, що доблесті повного нині
28] Чорна забрала година й в могилі сумній оселила”.
29] Так промовляє крізь сльози й звертає ходу до порогів,
30] Де сторожив покладене тіло Палланта бездушне
31] Віком старий вже Акойт, що в Евандра, героя з Паррази,
32] Був зброєносцем колись, а тепер, у нещасну годину,
33] З журним чуттям проводжати свойого ішов вихованця.
34] Челядь уся і троянці юрбою його оточили
35] І іліади смутні, розпустивши за звичаєм коси.
36] Тільки Еней увійшов у кімнату високу, як зразу ж
37] Лемент зняли аж до неба вони, б’ючи себе в груди.
38] Сповнилась тугою царська оселя й плачем жалісливим.
39] Щойно побачив Еней Палланта лице сніжно-біле
40] И голову, сперту на постіль, і в грудях юнацьких широку
41] Рану від вістря списа італійського, ринули в нього
42] Сльози, й він мовив: “Юначе сердешний, то доля, всміхнувшись
43] Щастям мені, не дала, щоб ти царство моє хоч побачив,
44] Щоб переможцем поїхав до отчого дому. Не ці-бо
45] Я обіцянки про тебе Евандрові дав на відході,
46] Батьку твоєму, коли він, обнявши мене, у ці землі
47] Слав будувати велику державу і згадував чуйність
48] В страху за тебе, що ворог — нещадний, що бій із цим плем’ям
49] Буде завзятий. Тепер він у марній надії обіти,
50] Може, складає богам і множить на вівтарі жертви.
51] Ми ж юнакові померлому, що вже нічого не винен
52] Владі небесній, у смутку пусту цю складаємо шану.
52. …владі небесній…— тобто небесним богам; Паллант тепер перебуває у владі підземних, а не небесних богів.
53] Батьку нещасний, побачиш ти похорон сина жорстокий!
54] Ось виглядатиме як наш отой поворот тріумфальний,
55] Що ти на нього чекав! Ось великі мої сподівання!
56] Та не побачиш, Евандре, щоб втік він у ранах ганебних,
57] Не зажадаєш жорстокої кари, бо син врятувався.
58] Горе мені! Скільки тратиш, Авзоніє, й ти, мій Іуле!”
59] Так він, заплакавши, тіло нещасне наказує взяти,
60] Й тисячу вибрав героїв найкращих із цілого війська,
61] Щоб віддали у поході останню пошану і сльози
62] Батькові щоб вшанували; це марна утіха в великім
63] Смутку, але нещасливому батьку належна. Одні з них
64] Швидко плетінку плетуть, м’які улаштовують мари,
65] З пруття гнучкого сплітаючи їх і дубового віття,
66] Й підняте високо вгору гілками отінюють ложе,
67] Й тут же, на зіллям укритій постелі, померле юнацьке
68] Тіло кладуть обережно, як квітку, що зірвуть дівочі
69] Пальці — чи ніжну фіалку, чи цвіт гіацинту, що клонить
70] Голову й ще ані блиску не втратив, ні свіжості навіть,
71] Мати ж земля вже ні сили йому не дає, ні поживи.
72] Виніс дві шати Еней, і злотом, і пурпуром шиті;
73] Ті, що, радіючи з праці своєї, Дідона сідонська
74] За давнини ще колишньої власними ткала руками
75] І золотими нитками для нього мережала ніжно.
76] З них він в одну юнака одягнув, так останню пошану
77] Віддаючи йому в смутку, а кучері в другу окутав,
78] Маючи все це спалити. Крім цього, багаті трофеї
79] Битви лаврентської взявши, везти ту наказує здобич
80] В довгому ряді. Додав і ті коні, і зброю, що взяв їх
81] В ворога він у бою. Каже, руки на плечах зв’язати
82] Тим, що їх в жертву для тіней приносити мали і крові
83] З них наточити, щоб нею багаття скропити. Вождям же
84] Каже обрубки нести, одягнені в зброю ворожу
85] З записом, хто з ворогів мав цю зброю. Ведуть і Акойта:
86] йде, безталанний, похилений віком, і б’є кулаками
87] В груди, а нігтями вид свій потворить; валяється долі,
88] Впавши всім тілом на землю. А слідом ведуть колісниці,
89] Кров’ю рутульською густо облиті. І тут же, за ними,
90] Кінь бойовий виступає, Етон, без свого обладунку,
91] Й котяться краплями сльози у нього. Несуть у поході
92] Спис і шолом, а іншу всю зброю взяв Турн-переможець.
93] Далі йде військо сумне — і тевкри, й тірренці, й аркадці,
94] Зброю спустивши додолу. Коли цей похід товариства
94. …зброю спустивши додолу.— Зброя, опущена вниз,— ознака жалоби. На знак печалі римляни повертали й щита нижньою частиною вгору.
95] Далі пішов, то Еней зупинився й, зітхнувши, промовив:
96] “Звідси на інші нас сльози ті самі грізні закликають
96. Еней говорить, що йому доведеться оплакувати ще багатьох інших мерців.
97] Судьби війни,— витай повік-віки, великий Палланте,
98] Друже, навіки прощай!” І більш не сказавши ні слова,
99] Він вирушає й до мурів високих, у табір, відходить.
100] З міста Латина й посли вже прийшли із маслиновим віттям,
100. …посли… із маслиновим віттям…— У послів звичайний знак миру.
101] Ласки благають, щоб мертві тіла, які всюди по полю,
102] Вбиті залізом, лежали, віддав і дозволив покласти
103] їх у могилу; з побитими й тими, що світу не бачать,
104] Бою немає. Хай тих пощадить, що не так-то давно ще
105] Друзями звав і тестями. А добрий Еней на цей дозвіл
106] Згодився радо, бо просять про речі важливі, й добавив
107] Слово таке: “Що за доля погана, латинці, в війну цю
108] Вплутала вас, і не хочете з нами ви в приязні жити?
109] Просите миру ви в мене для мертвих, що Марс подолав їх?
110] Миру-бо я і живим не відмовлю, й сюди не прийшов би,
111] Доля якби не вказала це місце мені і оселю,—
112] Я не воюю із вашим народом. А дружбу між нами
113] Цар ваш відкинув, волівши довіритись Турновій зброї.
114] Краще, щоб Турн та був сам присудив себе смерті жахливій.
114. ..присудив себе смерті…— тобто було б справедливіше, щоб Турн пішов сам на смерть замість тих, про поховання яких ідеться.
115] А як бажає своєю рукою війну закінчити,
116] Хоче він тевкрів прогнать, хай зі мною поміряє зброю.
117] Був би із нас у живих лише той залишився, котрому
118] Бог і його сама мужність життя дарували б. Тепер же
119] Йдіть і вогонь підкладіть під тіла громадян безталанних”,—
120] Мовив Еней. А вони, зачудовані дуже, мовчали
121] Й переглядалися лиш між собою. Аж Дранк староденний,
122] Той, що юного Турна ненавидів здавна і завжди
123] Був йому ворог, почав, розкривши уста, говорити:
124] “Мужу троянський, великий у славі своїй і ще більший
125] В зброї звитяжній! Якими тебе похвалами до неба
126] Маю підносити? З чого мені дивуватися більше —
127] Із справедливості, з подвигів ратних? До рідного міста
128] Передамо все це вдячно, й тебе, як лиш доля дозволить,
129] Погодимо із Латином-царем. Хай Турн пошукає
130] Іншої спілки для себе. І навіть на плечах носити
131] Камінь троянський приємно нам буде і ставити мури
132] Долею суджені”. Так він промовив, і всі дали згоду.
133] Двічі по шість днів вони призначали й під миру покровом
134] Всуміш і тевкри, й латинці безпечно по горах ходили.
135] Під двоєсічним залізом дзвенить уже явір високий,
136] Там вивертають вже сосну, що неба вершком досягає,
137] Кедри пахучі й дуби безупинно клинами лупають,
138] І ясени безустанку возами скрипучими возять.
139] Вістка, проте, полетіла, щоб першій звістити про горе
140] Це величезне Евандра і дім його, й місто й про все це
141] Повідомляє. Це Вістка та сама, яка ще недавно
142] Про перемогу Палланта у Лації всіх сповіщала.
143] Всі аркадійці побігли до брам і, древнім звичаєм,
144] В руки взяли жалібні смолоскипи,— горить на просторі
145] Довгому шлях і освітлює поле широке. Навпроти
146] Вийшли фрігійці, б’ючи себе в груди, й до них приєднались.
147] Щойно жінки їх при вході до міста уздріли, відразу
148] Лементом жалібним місто наповнили. Сила ніяка
149] Здержать Евандра тоді не могла, і в юрбу він вмішався.
150] Щойно Паллантові мари поклали, припав до них, гірко
151] Плакав і глухо стогнав, аж голос крізь біль той прорвався:
152] “Іншу, Палланте, своєму ти батькові дав обіцянку!
153] Обережніше б жорстокому Марсові ти довірявся.
154] Знав я, що слава нова, у битвах найперших здобута,
155] Дуже солодка. Гірка ота перша наука юнацька,
156] Й проба жорстока близької війни. Ані щирих обітів,
157] Ані благань не почули богове моїх. Ох, щаслива
158] Ти, найсвятіша дружино моя, цього дня не доживши
159] Й не дочекавшися болю такого. Я літ своїх міру
160] Переступив — бувши батьком, оставсь сиротою. Бодай же
161] Сам я до бою пішов у троянськім союзі, й рутули
162] Краще б мене закололи списами. Я сам би загинув,
163] І не Палланта, мене в цім поході були б проводжали.
164] Не винуватив би, тевкри, я вас, ні союз той із вами,
165] Що його склали, ні дружбу,— така була доля належна
166] Віку мого. Проте, як судилася смерть передчасна
167] Синові, втіхою буде хоч те, що загинув, побивши
168] Тисячі вольсків, як тевкрів водив він з боями на Лацій.
168. …вольсків…— тут італійських племен.
169] Сам же я похорон кращий не міг би тобі влаштувати
170] Так, як це робить побожний Еней і фрігійці могутні,
171] З ними й тірренські вожді, й ціле військо. Великі трофеї
172] З тих, що правиця твоя їх на той світ послала, приносять,
173] Ти ж, як велике опудало, Турне, у зброї сьогодні,
174] Певно, стояв би, були б ми лиш віком і силою рівні.
175] Нащо, однак, я, нещасний, утримую тевкрів від бою?
176] Йдіть же у путь і цареві ось це передать не забудьте,
177] Що хоч Палланта убито, живу я життям ненависним,
178] Тому причина — правиця твоя, що не вбила ще Турна,
178. правиця твоя…— правиця Енея.
179] Синові й батькові цим завинила. В заслугах і в долі
180] Це твоя вада єдина. Утіх я в житті не шукаю,
181] Це-бо й не слід, тільки б сину до тіней цю вість передати”.
179. цим завинила.— Тобто Еней повинен відомстити за батька й сина.
181. …цю вість…— що Турна вбито.
182] Рання тим часом Аврора вже світло своє благодатне
183] Людям нещасним приносить, щоб брались до праці тяжкої.
184] Батько Еней уже й Тархон розклали багаття над морем,
185] На узбережжі крутому. Там кожний тіла свої зносить,
186] Звичаєм давнім батьків; як чорні вогні лиш підклали,
187] Небо високе від диму у темряву все вповилося.
188] Тричі у зброї блискучій пройшли круг палаючих вогнищ,
189] Кіньми об’їхали тричі вогні жалібні, і тужливо
190] Заголосили вони, і сльозами скропили всю землю,
191] Зброю всю змили сльозами; мужів голосіння і звуки
192] Труб аж до неба лунають. Ці зброю з убитих латинів
193] Мечуть в огонь: оздоблені пишно мечі і шоломи,
194] Віжки, колеса, розжарені в бігу; а ті вже знайомі
195] Мечуть дари: погиблих щити і списи, що невдало
196] Кинені ними були. І смерті у жертву багато
197] Ріжуть волів, щетинястих свиней і овечок отари,
198] Зігнані з піль, і довкола у полум’ї в жертву приносять.
199] Дивляться пильно, як друзів тіла по усім узбережжі
200] Жарко горять, і сторожать їх, поки усе спопеліє,
201] Й від півзотлілих багать їх не можна було відірвати,
202] Доки ясними зірками ніч вогка все небо не вкрила.
203] Тож і сердешні латинці по той бік багаття численні
204] Ставлять і трупи полеглі почасти на місці хоронять,
205] Інших багато в сусідні відвозять оселі; й такі є,
206] Що відсилають до міста. А решту полеглих в безладній
207] Січі, великі їх стоси, не лічать і не розрізняють —
208] Палять їх спільно. Довкола великі поля засвітили
209] Густо вогнями, один перед одним. Вже сонце утретє
210] Темряву з неба прогнало холодну, коли вони в смутку
211] Попіл глибокий згортали, виймали розсипані кості
212] З вогнища й теплу ще землю на них тягарем накидали.
213] Зойки тоді почались, і волання великого жалю
214] Чулися скрізь голосні у оселях і в місті Латина,
215] Вельмибагатого владаря. І матері тут скорботні,
216] І невістки безталанні, і сестри, журбою повиті,
217] Й сироти бідні війну проклинають і сватання Турна
218] І вимагають, щоб сам добивався мечем, якщо прагне
219] Влади в Італії, хоче для себе найвищої шани.
220] Гнів ще роз ятрює Дранк тут суворий і всіх запевняє,
221] Що одного лише Турна тут кличуть до бою. Та досить
222] Є і противних також голосів, що обстоюють Турна.
223] Захистом служить йому і велике царицине ймення,
223. …царицине ймення…— Амати, матері Лавінії, нареченої Турна.
224] Слава здобутих трофеїв героя підтримує сильно.
225] В цім неспокою, коли розгорівся вже розрух найдужче,
226] Ще невеселу й посли приносять до того новину
227] З міста великого, від Діомеда, що їм ні до чого
227. …з міста великого…— з Аргіріпи (Арп).
228] Не придалися усі надзвичайні труди і видатки,
229] Ні золотії дарунки, ні просьби великі; належить
230] Інших підмог для латинців шукати; як ні, то старатись
231] Мир укладати з троянським царем. Цар Латин у зневіру
232] Сам упадає і в смуток великий. Те, що Енея
233] Воля богів супроводить, це ясно із божого гніву,
234] Й свіжі могили усім це доводять. Тож раду
235] Він у покоях високих збирає велику, наказом
236] Кличе старшину свою найзнатнішу. Вони наїжджають,
237] Геть укривають шляхи й прибувають у царську оселю.
238] А поміж ними Латин засідає, і віком найстарший,
239] Й владою вищий за всіх. Веселість з чола його зникла.
240] Каже послам тоді, що прибули із етольського міста,
241] 3 чим ті прийшли, щоб по черзі усе, як було, розказали.
242] Всі тоді змовкли, і Венул слухняно почав говорити:
240. …із етольського міста…— з міста Діомеда.
242. Венул — посол до Діомеда.
243] “Бачили ми, громадяни, царя Діомеда й аргівський
244] Табір, пройшли увесь шлях і пригоди усі подолали.
245] Тої торкнулись руки, якою зруйнована Троя.
246] В землях япігів, що їх переміг у підгір’ї Таргану,
247] Він заснував Аргіріпу й ім’я свого племені дав їй.
248] В дім увійшовши й одержавши дозвіл, дари піднесли ми,
249] Наше ім’я й батьківщину назвавши, ми їм розказали,
250] Хто затіває війну і що привело нас у Арпи.
251] Він, це почувши, з таким до нас словом звернувся ласкавим:
252] “О, ви щасливі народи, із царства Сатурна, авзонці
253] Древні, яка-бо недоля спокійних там вас непокоїть
254] І починати вам каже війну цю непевну? Усі ми,
255] З тих, що залізом троянську країну ущент сплюндрували.
256] Що під високими мурами стерпіли ми — я лишаю,
257] И тих, що у хвилі прийняв Сімоент, бо по цілому світі
258] Герпимо кари страшні ми за злочини наші колишні.
259] Навіть Пріам міг заплакати б нині над нами. Це знає
260] Зірка Мінерви зловісна, і скелі евбейські, і месник
260. …зірка Мінерви зловісна, і скелі евбейські…— Грецькі кораблі, які поверталися з-під Трої, потерпіли від бурі під впливом лиховісної зірки Мінерви і розбились біля острова Евбеї при мисі Кафареї.
261] Сам Кафарей. Ми з походу того розійшлись в різні боки.
262] Вийшов Атрід Менелай до стовпів непорушних Протея.
262. …до стовпів… Протея.— До єгипетських берегів, куди поїхав Менелай у погоні за своєю дружиною Єленою, перенесеною в Єгипет.
263] Бачив етнейських циклопів Улісс. Я не згадую тут вже
264] Неоптолемове царство, ні вогнище, знищене в домі
265] Ідоменея, ні локрів на березі Лівії. Навіть
265. Локри — дружинники Аякса, сина Ойлея. Сам Аякс загинув, а вони, врятувавшись, оселилися в Африці.
266] Сам цар мікенський, володар могутніх ахеїв, загинув
267] Зараз, як тільки вернувся, з рук жінки-потвори, чигав-бо
268] Азії всеї звитяжця там чужоложник. До рідних
269] Вівтарів заздрість богів і мені не дала повернутись,
270] Милу дружину і свій Калідон побачить прекрасний.
271] Й досі з’являються дива жахливі — летять, мов на крилах,
272] Втрачені друзі і птицями понад річками ширяють
272. …птицями понад річками ширяють…— Всі супутники Діомеда були перетворені в птиць.
273] (Друзям яка-бо то кара жорстока!) і скелі скиглінням
274] Жалібним сповнюють. Я цього міг сподіватись відтоді,
275] Як на небесні тіла у безглузді своєму залізом
276] Сам нападав і поранив правицю Венери. Тому-то
276. Діомед у бою під Троєю поранив богів Венеру і Мареа.
277] Не намовляйте мене до такої війни; після згуби
278] Трої ніяких боїв із тевкрами в мене не буде,
279] Бо пам’ятаю ще давні нещастя, й ця згадка не мила.
280] Ті подарунки, що з рідного краю сюди принесли ви,
281] Всі передайте Енеєві. Ми око в око стояли
282] В грізнім бою і поміряли сили. Повірте тому ви,
283] Що я досвідчивсь, як б’є у щити він, з якою страшною
284] Силою вихру він кидає списом. Таких би ще двоє
285] Іди земля породила мужів, то пішов би війною
286] Сам на міста інахійські дардан, і греки ридали б,
285. Іди земля — Троя.
286. Міста інахійські — міста Інаха, зокрема Аргос. 286. Дардан — збірно, замість троянці.
287] Смутком-бо доля б для них обернулась. Бо як під твердими
288] Мурами Трої не все було гладко, то це учинила
289] Мужність Енея і Гектора, що затяглася так дуже
290] Еллінська та перемога й прийшла на десятому році.
291] Знані обидва вони і з відваги, і зброєю славні,
292] Цей же сильніший побожністю. Отже, союз укладайте,
293] Як тільки можна, і збройно не важтесь виходить на зброю”.
294] Відповідь чуєш царя того ти, наймиліший мій царю,
295] І його думку почув ти про цю завірюху воєнну”.
296] Ледве посли це сказали, як з уст неспокійних авзонців
297] Гомін пройшов невиразний,— як скелі задержать бурхливі
298] Води, так в гаті глибокій клекоче, й при греблі сусідній
299] Берег гримить, б’ють то хвилі гучні. Як лиш трохи серця їх
300] Угамувались і, врешті, примовкли уста їх тривожні,
301] Цар їх богам помолився, а потім з високого трону
302] Так починає: “Латинці, волів би я, й краще було б це,
303] Щоб про найвищі державні діла ми раніш зговорились,
304] Щоб не скликати нараду в той час, коли ворог під містом.
305] Ми нерозважно війну ведемо, громадяни, із родом
306] Непереможних богів, їх ніякі бої не жахають,
307] Навіть побиті не кидають зброї вони. Якщо мали
308] Ви ще надію на поміч етольську, покиньте сьогодні,
308. …на поміч етольську…— на поміч Діомеда.
309] Кожен надію хай має в собі, а яка вона марна,
310] Кожен це бачить. Коли усе інше загальна руїна
311] Ця зруйнувала,— перед очима то вашими, все це
312] В вас під руками. Я не виную нікого, бо скільки
313] Вдіяти мужність могла, ми усе те зробили, народ наш
314] Бився що сил тільки стало. Тепер вам з’ясую неясне
315] І розкажу кількома вам словами,— послухайте пильно:
316] Є в мене поле старе, межує воно із рікою
317] Туською, аж до Сіканів на захід сягає. Аврунки
316-317. …із рікою Туською…— з Тібром, що протікає по землі етрусків.
318] Сіють на ньому й рутули і орють горби каменисті
319] Плугом, а де найтвердіша земля, там стада випасають.
320] Смуга та вся і соснові на горах ліси нехай будуть
321] Приязні даром для тевкрів, і рівні закони союзу
322] Установімо, й до влади в державі їх теж допустімо.
323] Хай тут осядуть, як їм до вподоби, хай місто збудують.
324] Як забажають шукати десь іншого краю й народу
325] Й можуть покинути край наш, то двадцять їм суден збудуймо
326] Із італійського лісу (як більше їм треба, то й більше);
327] Коло води все потрібне вже є, хай самі визначають,
328] Скільки й які мають бути ці судна, ми ж мідь і приладдя
329] Даймо і руки робочі. Крім того, щобїм передати
330] Це наше слово і дружній союз нам із ними укласти,
331] Сотня латинських послів нехай їде із роду значного
332] З віттями миру в руках, і нехай вони щедрі дарунки
333] Візьмуть з собою —— і злота, й слонової кості таланти,
334] Царський трон і трабею — державні клейноди. Ви спільну
335] Раду тут радьте, в тяжкій оцій скруті шукайте поради”.
336] Встав тоді Дранк, ворог Турнові давній, бо Турнова слава
337] Заздрощі в нього будила і в очі колола болюче.
338] Знатний він був багатій, також на язик він був гострий,
339] Менше гарячий до бою; порожнім не був він на раді
340] Балакуном, зате ж і вигадником смути був сильним.
341] Славне походження матері рід його гордим робило,
342] Батьків неясний був рід. Тож встає і такими словами
343] Гнів він роз’ятрює й множить: “Ох, добрий наш царю, ти радиш
344] Речі нікому не тайні, й без наших підтверджень, всі скажуть,
345] Що їм відомо й чого вимагатиме щастя народу,—
346] Мовити ж вголос не сміють. Хай вільно дозволить сказати
347] й гордість відкине свою той, за котрого вдачу погану
348] й провід нещасний (скажу, хоч грозив би мечем мені й смертю)
349] Стільки упало вже славних вождів і все місто ми бачим
350] В смутку тяжкому. А він нападає на табір троянський,
351] Сам же тікати ладен, тільки зброєю небо лякає.
352] Дар же один до дарів, що велиш ти послати дарданцям,
353] Зволь лиш один ще додати, наш царю найкращий,— хай в цьому
354] Тиск анічий не здолає тебе,— ти віддай свою доню
355] Гідному зятеві, батьку, до шлюбу достойного, й мир цей
356] Вічним союзом скріпи. А коли нам і серце, і розум
357] Страх перед ним огортає, у нього самого просімо
358] Ласки, його заклинаймо: хай право належне цареві
358. …його заклинаймо…— тобто Турна, щоб він відмовився від шлюбу з Лаві-нією для користі батьківщини.
359] І батьківщині відступить. Чому громадян безталанних
360] Стільки разів в небезпеку таку очевидну штовхати?
361] З тебе ці Лація біди початок взяли, ти причина
362] Всіх їх. Рятунку немає в війні. Всі благаємо, Турне,
363] Миру від тебе і ще запоруки, що буде тривкий він.
364] Перший я той, що ти ворогом звеш (не перечу, зови так),
365] Дуже благаю тебе, ти над рідними май милосердя,
366] Гордість покинь, відійди, ти-бо прогнаний. Ми уже досить
367] Бачили смерті, спустошили наших полів ми багато.
368] Чи, коли слава твоя тебе кличе, як маєш відвагу
369] В серці настільки, як так тебе тягне це віно цареве,
370] Зважся, на ворога вийди, стань груди об груди до бою.
371] Видно, щоб міг із дочкою царевою Турн одружитись,
372] Маємо трупом поля засівати ми, душі нікчемні,
373] Що не заплачуть по нас, не схоронять в могилі. Як сили
374] Є в тебе трохи, якщо по батьках залишилось відваги,
375] Глянь тому в очі, хто кличе тебе”.
376] Аж загорівся на мову цю Турн невгамовний. Зітхнувши
377] Тяжко, із дна свого серця добув він слова ці: “Гей, Дранку,
378] Слів не бракує тобі, коли рук війна потребує,
379] Чи коли кличуть на раду старшину — приходиш ти перший.
380] Та непотрібно тут залу нарад заповняти словами;
381] їх в тебе досить, бо тут ти в безпеці, аж поки нас ділять
382] Мури від ворога, поки рови не наповнились кров’ю.
383] Отже, грими тут словами, як завжди, мене боягузом,
384] Дранку, зови,— коли стільки поклала рука твоя тевкрів,
385] Стільки трофеїв на вславлених ними полях залишив ти!
386] Те, що у силі явити хоробрість завзята, ти можеш
387] Спробувать сам, ворогів-бо далеко не треба шукати.
388] Наші облогою мури вони звідусіль оточили.
389] Йдімо ж на них! Ти боїшся? Невже-таки завжди у тебе
390] На язику вітряному лише буде Марс войовничий
391] І у рухливих ногах?
392] Прогнаний я? Поганче, хто прогнаним зможе по праву
393] Звати мене, як побачить, що Тібр троянською кров’ю
394] Піниться й рід весь Евандра із коренем знищено й стільки
395] Зброї з аркадців ізнято. Мене не таким-бо пізнали
396] Бітій і Пандар великий, та й ті, яких безліч послав я
397] В Тартар, за день на валах перемігши і мурах ворожих.
398] Нам порятунку немає в війні,— так дарданцям, безумче,
399] Й власній кишені співай. І не гайся, поширюй безмежний
400] Пострах і силу вихвалюй народу, побитого двічі,
400. …народу, побитого двічі…— тобто троянців.
401] Силу ж латинську принижуй. Тремтять уже перед фрігійським
402] Військом князі мірмідонські, Тідід і Ахілл ларіссейський;
403] Річка Авфід завернула від Адріатичного моря.
403. Цим образом змальована відмова Діомеда допомогти італійцям. Посли до Діомеда повинні були підійти до цієї річки, де жив Діомед.
404] Навіть, як каже він вам, що ніби моєї боїться
405] Напасті, то по-мистецьки своє проти мене злочинне
406] Обвинувачення це лиш загострює він своїм страхом.
407] Ти ж не лякайся! Така, як у тебе, душа не загине
408] Від оцієї правиці, хай буде з тобою й в твоєму
409] Серці лишиться. Батьку, звертаюсь до тебе й прошу я
410] Отчих порад. Як ніякої ти вже надії на наше
411] Військо покласти не можеш і наша невдача єдина
412] Знищила нас уже зовсім, якщо уже більше ніколи
413] Щастя не зміниться наше, то миру благаймо і руки
414] Немічні наші до них простягнімо. Хоч той лише в мене —
415] Тільки, щоб доблесті всім нам вернулось хоч трохи старої! —
416] Той лиш в своїх починаннях щасливий і духом великий,
417] Хто накладе головою і землю почне уже гризти,
418] Ніж на таке щось дивитися мав би. Однак, якщо наша
419] Сила й юнацтво ще цілі і йдуть на підмогу народи
420] Нам і міста італійські, й троянцям їх слава коштує
421] Крові багато (й у них свої трупи, й по них пролетіла
422] Буря), то чом на початку самого ганебно здаємось?
423] Чом ще не грала сурма, а в нас серце холоне? Багато
424] Час і мінливого віку труди нам на краще змінили.
425] Поперемінно уже з багатьох, і не раз, глузувала
426] Гірко з нас доля, то знов на тривких відновляла основах.
427] В поміч не прийдуть Етол нам і Арпи: Мессап з нами буде,
427. …в поміч не прийдуть Етол нам і Арпи…— етолієць Діомед і його місто Арпи.
428] Лишиться з нами Толумній щасливий, зостануться й інші
429] Всі ті вожді, що їх стільки народів послало, велика
430] Слава зустріне і тих, кого ми зібрали в латинськім
431] Краю із піль Лаврентійських. І славна Камілла із вольсків
432] Кінні полки нам веде та міддю квітучі загони.
433] Що ж, коли тевкри мене лиш на бій викликають, і вам це
434] Теж до вподоби, й один я стою на заваді загальній
435] Справі,— то з рук цих звитяга з відразою ще не тікала,
436] Так, щоб тепер при такій величезній надії від чогось
437] Я відмовлявся. На бій я відважуся, хоч би й Ахілла
438] Він перевищив великого й зброю хоч мав би він рівну
439] Зброї, що руки Вулкана кували. Складаю в обіті
440] Вам свою душу й Латинові, тестю, я, Турн, що нікому
441] З давніх героїв в хоробрості не уступлю я. “Тебе лиш
442] Кличе самого до бою Еней”: я бажаю, щоб кликав;
443] Дранк і смертю не змиє провини, як гнів є тут божий,
444] Слави також не здобуде, якщо тут є слава і доблесть”.
445] Так-то вони в час непевний держави на раді змагались.
446] Військо тим часом Еней із табору вивів до бою.
447] Аж надбігає до царського дому вістун, і велику
448] Він спричинив метушню і страху нагнав на все місто.
449] Бо сповістив він, що лавами тевкри надходять від Тібру,
450] З ними й тірренські полки виступають на ратному полі.
451] Переполох-бо упав на народ, і серця схвилювались,
452] Гнівом завзятим вони спалахнули; в гарячці й тривозі
453] Зброї жадають, юнацтво лиш “зброї!” кричить, та старіші
454] Сльози ковтають у смутку, але зволікають. А галас
455] З різних розбіжних думок, наростаючи, неба сягає.
456] Так, наче десь у гаю позліталися зграями птахи,
457] Або на рибою повних затонах Падузи курличе
458] Лебедів стадо захриплих. “Тепер, громадяни,— промовив
459] Турн, уловивши хвилину,— ви радьте, тут сидячи, раду
460] Й мир вихваляйте собі, а військо вороже нестримно
461] Рине на нашу державу”. Ні слова не вимовив більше,
462] Швидко схопився й з високої вибіг оселі. “Волузе,—
463] Крикнув,— озброїтись вольсків загонам звели і рутулів
464] Вишикуй в лави. Ви ж разом, Мессапе і Корасе з братом,
465] Порозставляйте у полі широкому збройну кінноту.
466] Інші підходи до міста нехай укріпляють і вежі
467] Міцно обсадять, а решта у бій, як скажу я, за мною”.
468] Зразу ж на мури усі подались і по місту розбіглись.
469] Збори і думи великі сам батько Латин залишає
470] І відкладає їх, ця-бо пригода сумна його з шляху
471] Збила. І сам він себе винуватить найбільше у тому,
472] Що не прийняв добровільно дарданця Енея і зятя
473] Місту не дав. Рови перед брамами ті вже копають,
474] Інші каміння і палі везуть. До кривавого бою
475] —Знак дає грізна сурма. Усі мури вінцем обсадили
476] Хлопці й жіноцтво, бо крайня потреба усіх закликає.
477] Тут же й до храму Паллади на замок високий цариця
478] Іде з дарами, а з нею велика громада жіноча.
479] Поруч із нею Лавінія-діва, ота, що за неї
480] Стільки нещастя, і очі прекрасні свої опустила.
481] Слідом ідуть матері і сповнюють ладану димом
482] Храм весь, стають на порозі високім і тужні благання
483] Шлють до богині: “Могутня владичице збройна, богине
484] Воєн, Трітоніє-діво, своєю рукою приборкай
485] Зброю фрігійця-грабіжника, кинь його в порох обличчям
486] І умертви під високими брамами нашого міста”.
487] Тури же, весь сповнений люті, до бою в той час готувався:
488] Панцир на себе надів і з червоної міді лускою
489] їжився грізно, литки в наголінники з золота зброїв.
490] Не ослонив ще обличчя, та вже причепив він до боку
491] Меч свій, і, сяючи золотом, біг із високого замку,
492] Й серцем радів, і вбивав ворогів у своїх він надіях.
493] Наче той кінь, що від ясел зірвався з припону й дістався,
494] Врешті, на волю й, хазяїном ставши широкого поля,
495] На пасовища біжить, де кобил табуни випасають,
496] Або на річку знайому, де завжди привик він купатись,
497] Високо шию несе, і брикає, й ірже у своєму
498] Буйстві, а гриву по шиї, по грудях вітрець розвіває.
499] Тут проти нього з загоном із вольсків виходить Камілла.
500] Скочила з свого коня коло самої брами цариця.
501] Полк весь за нею те саме вчинив — всі стрибнули на землю
502] З коней своїх. І каже вона: “Якщо може по праву,
503] Турне, відвага собі довіряти, то я обіцяю
504] Проти загонів Енея і проти кінноти тірренців
505] Стати до бою сама. Дозволь мені першій зазнати
506] Всіх на собі небезпек бойових, а ти й піхотинці
507] Станьте під містом і мурів пильнуйте”. А Турн, утопивши
508] Очі у грізну цю дівчину, в відповідь так промовляє:
509] “Діво, Італії славо, яку тобі дяку повинен
510] Скласти я словом і ділом? Та нині, коли своїм духом
511] Ти все на світі долаєш, діли вже й труди всі зі мною.
512] Якщо правдиві чутки і вивідачі вірно доносять,
513] Вислав злостивий Еней уперед легкозбройну кінноту,
514] Щоб чатувала на полі, а сам по стрімких, недоступних
515] Пнеться верхах і підходить під місто. Ось тут приготую
516] Засідку я — над стрімкою стежиною в лісі засяду
517] З військом в яру, де зійшлися дороги, а ти тоді стрінеш
518] Зброєю військо тірренське. З тобою також і завзятий
519] Буде Мессап, і латинські загони, й ряди тібуртинські,
520] Провід над ними всіма ти обіймеш”. Ось так промовляє
521] Він, і Мессапа, й вождів союзних такими ж словами
522] Кличе до бою, й на ворога сам вирушає. Крутий там
523] Яр є, придатний на засідку й підступ воєнний, обабіч
524] Темна гущавина берег укрила; туди пробігає
525] Стежка вузенька, й вузькі лиш ізвори туди досягають,—
526] Доступ тяжкий туди. Тут, над цим яром, немовби на чатах
527] Аж на вершечку самому гори, є незнана рівнина —
528] Схови безпечні, чи хочеш ти справа, чи зліва вступити
529] В битву, чи скелі великі котить, якщо з гір наступати.
530] Юний герой наш сюди по знайомих дорогах подався
531] Й місце зайняв те, і тут він засів у лісах непривітних.
532] В небі тим часом Латонія подругу кличе до себе,
533] Опію бистру, одну із дівчат свого кола святого,
534] Й сумно до неї такими говорить словами: “Дівчино,
535] Ось на криваву війну йде Камілла і марно на себе
536] Зброю мою одягає, для мене з усіх наймиліша,
537] Не відтепер-бо так ніжно її полюбила Діана,
538] І не відразу любов їй солодка зворушила душу.
539] В час, коли силою був Метаб із держави Пріверна
540] Прогнаний — бо зненавиділи люди,— коли утікав він
541] З міста старого, то в січі воєнній в далеке вигнання
542] Виніс він доньку маленьку і дав їй ім’я материнське,
543] Злегка лише із Касмілли змінивши його на Каміллу.
544] Тож, пригорнувши її до грудей, він блукав по верхів’ях
545] І непрохідних лісах. Але й там долітали до нього
546] Стріли жорстокі і вольсків ватаги його настигали.
547] Тут йому шлях перетяв Амасен в його втечі, піднявши
548] Спінені води свої до верха берегів, бо прорвалась
549] Злива така з хмаролому. Він тут переправитись хоче,
550] Та зупиняє його немовлятко і острах за нього.
551] Довго роздумував він, поки вирішив так учинити:
552] Воїн тримав цей, до речі, в руці своїй спис величезний;
553] Був це осмалений чисто дубок сукуватий, до нього
554] Він посередині саме прив’язує доню, оплівши
555] Ликом і корком лісним. Спис рукою він дужою важить
556] І до небес посилає благання: “Ласкава Латонська
557] Діво, опіко лісів, я, сам батько, її на послугу
558] Передаю тобі. Зброю твою ухопивши, уперше
559] Помочі просить вона в цій від ворога втечі повітрям.
560] Діво божиста, благаю, візьми собі в дар те, що зараз
561] Передаю я непевному вітрові”. Мовив це й кинув
562] Спис, розмахнувшись плечем. В шумі вод на свистячому списі
563] Понад рвучкою рікою летить бідолашна Камілла.
564] Миттю Метаб, якого вже близько юрба настигала,
565] Хвилям себе віддає й вихоплює спис із дівчатком
566] Із мурави, й переможно він Трівії дар цей підносить.
567] Не прийняло його місто ніяке ні в мури, ні в житло,—
568] И сам він із дикості рук своїх не простягнув би ніколи;
569] В горах безлюдних життям пастухів увесь вік свій прожив він.
570] Тут, між тернових кущів і звірини, вуховував доню —
571] Все молоком годував її, що у кобили із стада
572] З вимені в ніжні уста їй доїв. А скоро лиш перші
573] Кроки ступати дитя почало, то ручки маленькі
574] Списом він гострим озброїв і стріли, і лук перевісив
575] Через плече їй, маленькій; і замість злота в косі, й замість
576] Довгої палли, на тілі звисала у неї, на спині,
576. Довга палла — плащ римлянок.
577] Від голови її, шкура тигриці. Вже ручкою вміло
578] Кидала стріли дитячі й довкола голівки крутила
579] Пращу на ремені звитім; уже й журавля убивала,
580] Що прилетів з-над Стрімону, чи білого лебедя часом.
581] Вже матерів з міст тірренських багато бажали даремно
582] Взяти її за невістку. Вона ж лиш Діану та зброю
583] І непорушну невинність дівочу кохає. Бодай би
584] Шалом війни не палала ніколи вона і ніколи
585] Не забажала боротись із тевкрами! Нині одною,
586] Певно, із подруг була б моїх милих. Та годі, як доля
587] Так напосілась на неї, то злинь же, о німфо, із неба
588] І завітай до латинського краю, де битву скорботну
589] Під нещасливою зводять зорею. Візьми це від мене,
590] З сагайдака вийми мстиву стрілу, нехай кров’ю обмиє
591] Гріх свій цією стрілою, хто б то не був, чи троянець,
592] Чи італієць, хто тіло поранити смів би священне.
593] Потім нещасної прах, її зброю, не боєм здобуту,
594] В хмару сповивши, візьму, щоб у рідній землі поховати”.
595] Мовила так, а та, пролітаючи легким повітрям,
596] З шумом полинула, й чорная буря її огорнула.
597] В час той троянський загін вже до мурів підходив,
598] І всі етруські вожді, і вершники всі йшли рядами,
599] Турма за турмою. Коні іржуть на широкому полі,
599. Турма — підрозділ римської кінноти.
600] В чвалі копитами дзвонять, туди і сюди завертають,
601] З віжок натягнутих вирватись хочуть; а ниви, де глянеш,
602] їжаться вістрями ратищ залізних, аж в небо йде сяйво.
603] В поле виходять на прю з ворогами Мессап і латинці
604] Бистрі, і брат його Корас, і воїнство діви Камілли,
605] Зброю вперед виставляють, напруживши дужі правиці,
606] Вістрями грізно розмахують, все гарячіші лунають
607] Крики мужів, що битися вийшли, і коней іржання.
608] А як загони наблизились, щоб долітала їх зброя,
609] Стримались трохи обидва ряди. Тоді раптом зірвались
610] З криком, і коням шаліючим ще піддають заповзяття.
611] І звідусіль викидають списи, і так густо, неначе
612] Сніг повалив, аж хмарою небо закрили. Найперші
613] Змірялись в битві списами Тіррен із палким Аконтеєм,—
614] З гуком великим загибель несуть один одному коні
615] Груди грудьми розтрощили. З сідла Аконтей вилітає
616] Так, мовби громом убитий, або якби з пращі хто стрельнув;
617] Гримнув далеко, й душа у повітрі розтала. Відразу
618] Лави схитнулись, тікають латинці, щити обертають,
619] Коней до міста женуть. Троянці їх гонять, і перший
620] Турми Азілас веде. Вже до брам наближались, як знову
621] Крик піднімають латинці, і коні слухняні звертають.
622] Ці утікають тепер, ослаблені віжки пустивши,
623] Так, наче хвилі мінливі, що з глибу морського наринуть
624] І по землі розіллються й вода понад скелі сягає,
625] Піняться й весь заливають найдальший пісок прибережний;
626] Потім назад вони котяться й знову, кипучі, із шумом
627] З скель опадають і, берег слизький залишивши, спливають.
628] Двічі етруски відважні гонили рутулів під мури,
629] Двічі тікали відбиті, назад оглядались і спини
630] Від ворогів заслоняли щитами. Коли уже втретє
631] Бій почали, то зчепилися цілими лавами й стали
632] Муж проти мужа,— зчинилася січа, й поранених зойки
633] Множились, трупи і зброя в кривавих потоках спливали,
634] Перемішались із людськими трупами гинучі коні.
635] Бій розгорявся. Не зваживсь, проте, Орсілох на самого
636] Ремула зблизька напасти, тож кидає спис у коня він —
637] Вістря під вухом застрягло. З удару цього аж шаліє
638] Звір гучноногий, і диба стає, і, не стерпівши болю,
639] Груди підносить, копитами високо б’є у повітрі.
640] Скинений воїн скотився на землю. Катілл же Іолла
641] Й сильного духом і тілом Гермінія збройного валить,
642] Голе чоло в нього й кучері світлі спадають на голі
643] Плечі, і весь він для зброї відкритий, та ран не боїться.
644] Гострий у плечі могутні уп’явсь йому спис, затремтівши,
645] Й вістрям пройнятий муж ізігнувся удвоє від болю.
646] Чорна струмує потоками кров, і трупи залізом
647] Множать бійці і смерті прекрасної в ранах шукають.
648] В цій кривавій різні амазонка Камілла гуляє
649] З сагайдаком на плечах, грудь одну лиш відкривши до бою.
650] То вона густо з руки посіває гнучкими списами,
651] То двоєсічним залізом в правиці махає невтомно;
652] Лук золотий і Діанині стріли бряжчать їй на плечах.
653] А відступить їй доводиться часом, свій лук обертає
654] Й стріли пускає дзвінкі. Добірні є подруги з нею —
655] Діва Ларіна, і Тулла, й Тарпея, що мідну сокиру
656] Грізно підносить,— усі італійки. Забрала до себе
657] їх божественна Камілла в свій почет, в війні і у мирі
658] Добрих своїх помічниць. Фракійські отак амазонки
658. Порівнюються італійські амазонки з фракійськими.
659] Крешуть копитами лід ріки Термодонту й воюють
660] В зброї стоколірній чи в товаристві вони Іпполіти,
661] Чи як додому вертається Марсова Пентесілея
661. Амазонка Пентесілея, що допомагала Пріамові, була вбита Ахіллом.
662] Возом воєнним, круг неї ж велика громада жіноча,
663] Гойкають в дикому шалі й опуклими дзвонять щитами.
664] Діво жорстока, кого ти найперше, кого наостанку
665] Списом убила? Тіл скільки вмираючих кинула долі?
666] Клітія сину Евнеєві зразу, як лиш нагодився,
667] Довгим списом ялиновим ти груди міцні проколола.
668] Гине він, крові потоки спливають із нього, криваву
669] Землю кусає, вмираючи, й крутиться, рану обнявши.
670] Потім і Ліра, й Пагаса. Одного, як мав він схопити
671] Вбитого віжки коня, що падав під ним, а другого,
672] Як йому в поміч правицю простяг безоружну,— обидва
673] Стрімголов впали. До них додала Іппотада Амастра;
674] Здалека спис заганяє в Терея, по нім в Гарпаліка,
675] І Демофоонта, і Хрома; а скільки списів тих пустила
676] Діва із рук — стільки впало фрігійських мужів. Над’їжджає
677] Здалека також Орніт, на япігськім коні, у незнаній
678] Зброї, ловець. На плечах з бика круторогого шкура;
679] Голову вовча пащека вкриває велика, з зубами
680] Білими, з мордою разом, в руках його проста дубина.
681] Сам посередині війська іде, й від усіх він на цілу
682] Голову вищий. Його наздогнавши (зробить це не важко,
683] В час, коли цілий загін утікає), списом прошиває
684] Й так йому злісно говорить: “Ти думав, тіррене, що в лісі
685] За звіриною гасаєш? Прийшла тепер хвиля, що можна
686] Ваші хвальби вкоротити уже навіть зброєю жінки.
687] Та понесеш ти до батьківських тіней принаймні ту славу,
688] Що ти від зброї Камілли упав”. Й Орсілоха, ще й Бута,
689] Велетнів двох, тут же вбила тевкрійських; з них Бута пробила
690] Списом, як він одвернувся, між панцирем і між шоломом,
691] Де прозирає шия, коли він сідає, й де зліва
692] Щит через рам’я спускається. А Орсілоха вбиває
693] Підступом: ніби тікає від нього й круг себе обводить
694] Колом великим, а потім з середини кола на нього
695] Раптом сама нападає й, підвівшись в сідлі мимоволі,
696] Дужу сокиру свою і крізь панцир міцний, і крізь кості
697] В нього вганяє, дарма що той проситься й ревно благає,—
698] Б є многократно, аж мозок гарячий пливе по обличчі.
699] Тут попадається їй і син Авна, герой апеннінський,
700] Що зупинивсь перед нею від страху; це був не останній
701] о-поміж лігурів, що хитрістю вмів рятуватись, якби лиш
702] Доля йому дозволяла. Шн оачить: ніяким вже чином
703] З бою не вийде і напад цариці стрімкий не відверне,
704] В підступи й хитрощі вдався і так їй почав говорити:
705] “Що це, жінко, мені за геройство, як в доблесті кінській
706] Силу свою ти вбачаєш? Відмовся від кінної втечі,
707] І на землі тут, нарівні зі мною, зустріньмося пішки:
708] Знатимеш, певно, тоді, кому шкодить хвальба пустослівна”.
709] Мовив він так, вона ж, вражена боляче й сповнена люті,
710] Передає коня свого подрузі і без боязні
711] В зброї тій самій із голим мечем і щитом виступає.
712] Сам же юнак, того певен, що підступом цим переможе,
713] Кинувсь від неї тікати, віжки назад повернувши,
714] Й четвероногого шпорами гострими вчвал підганяє.
715] “Ах, ти, лігуре безчесний, бундючишся ти надаремно,
716] Прадідніх хитрощів цих, ошуканцю, ти марно вживаєш;
717] Не занесе тебе підступ до Авна лукавого цілим”.
718] Мовила так і, немов загорівшись, своїми стопами
719] Сильними переганяє коня його й спереду віжки
720] Схоплює, зводить з ним бій і криваво на ворогу мститься.
721] Так, наче яструб священний з високої скелі на крилах
722] Легко у хмарах під небом голубку догнав і, схопивши,
723] Міцно трима й пазурами кривими її роздирає,—
724] Кров з неї ллється, і вирване пір’я літає в повітрі.
725] Батько богів і людей не байдуже це бачить очима
726] З вишнього трону святого свого на вершинах Олімпу.
727] Тархона в бій посилає грізний, тірренця, і гнівом
728] Серце його наповняє. Влетів на коні між убитих
729] І поміж лави тікаючих Тархон і військо до битви
730] Підігріває словами, по імені кожного кличе
731] Й так до рішучого бою відбитих він знов повертає:
732] “Що це за страх, жалюгідні тірренці, одвіку лякливі!
733] Звідки така малодушність? Ось жінка урозтіч вас гонить,
734] Цілі загони примушує з битви тікати. Навіщо
735] В наших правицях мечі, і списи нащо нам здалися?
736] А до Венери та битви нічної то ви не ліниві,
737] А чи як флейта крива та заграє в честь Вакха й до танців,
737. Флейта крива — фрігійська флейта з загнутим верхнім кінцем.
738] їжею повних столів і келихів, повних напоїв,—
739] Тут-то любов і старання, коли ворожбит провіщає
740] Радощі й жертви вас жирнії кличуть до гаю густого”.
741] Мовив це й гонить коня він у битву на смерть очевидну,
742] Вихрем на Венула мчить і, з коня його миттю стягнувши,
743] Горне до себе правицею й, всю свою силу зібравши,
744] Ворога в себе на грудях везе крізь озброєні лави.
745] Крик аж до неба зчинився, усі зупинились латинці
746] І озирнулися разом. А Тархан, як та блискавиця,
747] Полем летить із озброєним мужем в руках; з його списа
748] Вістря відламлює він і відкритого місця шукає —
749] Рану смертельну завдати. А той, відбиваючись, руку
750] З горла відводить свого і силою здержує силу.
751] Начебто змія вхопивши і цупко тримаючи в кігтях,
752] Високо сизий злітає орел, а поранений змій той
753] Звивисто в’ється, й сичить його паща жахлива, й лускою
754] Грізно він їжиться й хоче до бою угору піднятись.
755] Той же нітрохи не менше своїм закривавленим дзьобом
756] Ворога вперто клює і крилами б’є у повітрі.
757] Так тібуртинця везе, тріумфуючи, Тархон із поля.
758] Слідом за щастям вождя й його прикладом мчать меоніди.
759] Тут же й Аррунт, що на те був призначений долею, хитро
760] З списом підходить, кружляє навколо Камілли швидкої
761] Й пробує щастя хвилину — відкіль би то легше вдалося.
762] Де між полків не повернеться діва у розпалі бою,
763] Стежить уже біля неї Аррунт, об’їжджаючи нишком,
764] Й де з перемогою від ворогів вона ноги виносить,
765] То непомітно й юнак керує туди свої віжки.
766] Тут або там їй перейде дорогу, довкола об’їде
767] Й списом надійним поганець махає. Хлорей тоді саме,
768] Той, що раніш був Кібели жерцем, уже здалека видний,
769] В зброї фрігійській ясніючи, мчав, аж кінь весь у піні,
770] В шкурі, що з міді лускою, мов пір’ям, була вся укрита
771] Й золотом скріплена. Сам вирізняючись він іноземним
772] Пурпуром ясним, з лікійського лука слав стріли гортінські.
772. Стріли гортінські — зроблені в м. Гортіні на о. Кріті, що славився своєю зброєю.
773] Лук же той був золотий, і шолом золотий був у нього,
774] Й плащ шафрановий на плечах, а поли його полотняні,
775] Що аж лопочуть на вітрі, він в вузол зібрав золотою
776] Жовтою пряжкою. Туніка в нього з вишиваним гаптом
777] І наголінники чужосторонні. На нього одного,
777. Наголінники чужосторонні — тобто його ноги були у варварському (не римському) одінні — це був одяг на кшталт наших штанів.
778] Між усім військом на полі, наважилась дівчина сліпо,
779] Чи то щоб зброю троянську повісить у храмі, чи, може,
780] Щоб в золотій оцій зброї здобутій на лови ходити,
781] Й необережно за ним між всіма слідкувала рядами,
782] Бо розгорілось у неї жіноче бажання здобути
783] Збройні трофеї. Нарешті, угледівши слушну хвилину,
784] Кидає з засідки спис свій Аррунт і богів він благає:
785] “Страже святого Соракта, найвищий з богів Аполлоне,
785. На горі Соракті жив італійський бог Вейовіс, що ототожнювався з Апол-лоном.
786] Ми тебе перші шануємо й палим багаття з соснини,
787] В щирій побожності нашій поклонники вірні, ми прямо
788] Через вогонь по великому жару ступаєм ногами, —
788. Жерці босими ногами повинні були проходити по гарячому жару.
789] Дай, всемогутній наш батьку, із нашої зброї цю пляму
790] Змити. Знамен-бо звитяги ніяких за те я не прагну,
791] Що переможу цю діву, ні зброї, здобутої з неї;
792] Подвиги інші дадуть мені славу; якби лиш ця пошесть
793] Впала від рани, яку я завдам їй, я радо без слави
794] В рідні міста повернуся б”. Зглянувся Феб і молитви
795] В серце частину прийняв, а частину по вітру розсіяв:
796] Просьбу вволив, щоб Каміллу збентежену наглою смертю
797] Знищив; а щоб батьківщина свята його вздріла, відмовив, —
798] Вихор полудня розвіяв слова ті. Тож вилетів скоро
799] Спис із руки й засвистів у повітрі, й всі вольски звернули
800] Пильну увагу свою і очі свої на царицю.
801] Та не зважала вона на той свист і дзвеніння в повітрі,
802] Не помічала і списа, що нісся до неї з ефіру,
803] Поки аж він долетів і, уп’явшись під голою груддю,
804] Глибоко в тілі застряг і напився дівочої крові.
805] Злякані подруги збіглися всі й підхопили владарку,
806] Впасти готову. Аррунт всіх раніш утікає, у серці
807] Радість мішаючи з жахом, не сміє ні списові вірить,
808] Ні до двобою із дівою стати. Так вовк отой хижий,
809] Як загризе пастуха чи вола щонайбільшого в стаді,
810] Високо в нетрі тікає гірські, поки стріли ворожі
811] Ще не наспіли, бо діла зухвалого він допустився,
812] Хвіст підгортає зі страху під себе й до лісу шугає.
813] Так і Аррунт із очей, увесь наполоханий, скрився
814] І, задоволений з втечі, в середину війська сховався.
815] Діва, вмираючи, списа з грудей хоче вирвать рукою,
816] Та поміж ребрами глибоко вістря залізне застрягло
817] Й держиться в рані. Гасне уся вона, й очі їй гаснуть,
818] Холодом смертним повиті, й рожевість обличчя зникає.
819] Й так тоді, дух випускаючи, мовити стала до Акки,
820] До однієї з подруг, яка їй була найвірніша,—
821] З нею єдиною звикла Камілла ділитись журбою,—
822] Так почала говорить: “До хвилини цієї, сестрице
823] Акко, могла я щось вдіять; тепер же тяжка мене рана
824] Перемогла, і світ весь для мене у темряві тоне.
825] Швидше до Турна біжи й передай цю останню новину —
826] Хай поспішає до бою й троянців задержить під містом.
827] Отже, прощай!” Це мовить, і віжки пускає, й на землю
828] Зсунулась вся мимохіть. Усе її тіло безвладне
829] Стигне поволі, на шиї зів’ялій голівка повисла,
830] Смертю огорнута, й зброя спадає, й душа у світ тіней,
831] Стогнучи гірко, відходить. І враз тоді крик неймовірний
832] Знявся до неба, до зір золотистих понісся. Як тільки
833] Впала Камілла, то бій загострився ще дужче, і тевкри,
834] Що тільки сили, всі лавами ринули разом до бою,
835] З ними й тірренські вожді, і Евандрова рать аркадійська.
836] А спостережниця Трівії Опія довго на горах
837] Ждала терпляче й за боєм тим стежила зверху спокійно.
838] Щойно побачила здалеку в гаморі воїв шаленім
839] Юну Каміллу вона, уражену смертю смутною,
840] Зойкнула болісно й мовила твердо, від щирого серця:
841] “Гей, як тяжко ти, діво, як страшно за те заплатила,
842] Що воювати взялась проти тевкрів! Не стало, самотній,
843] В поміч тобі навіть те, що в лісах шанувала Діану
844] Й стріли на плечах наші носила. Однак без пошани
845] В смертній хвилині тебе не залишить богиня, без слави
846] Смерть у потомків не буде твоя, і не скажуть, що вмерла
847] Ти без відомсти. Бо хто твоє тіло смів раною знищить,
848] Той, по заслузі, спокутує смертю”. Був там великий
849] Пагорб могильний Дерценна, давнього князя Лавренту,
850] Біля гірського підніжжя високого, й тінню густою
851] Дуб заслоняв його. В леті легкім сюди німфа прекрасна
852] Злинула, й стежити з пагорба стала вона за Аррунтом.
853] Глянула, як він радіє, пишаючись марно, й до нього:
854] “Де це ти,— каже,— блукаєш? Іди-но сюди, тут на тебе
855] Смерть дожидає, належне тобі за Каміллу сплатити.
856] Може, загибелі ти й не чекаєш від зброї Діани?”
857] З сагайдака золотого, це мовивши, юна фракійка
857. Фракійка — німфа Опія.
858] Гостру виймає стрілу і завзято свій лук напинає,
859] Й так тятиву відтягнула далеко, що разом зійшлися
860] Лука кінці, у той час як лівиця фракійки діткнула
861] Вістря, й на груди її з тятивою оперлась правиця.
862] Тої ж хвилини Аррунт почув, як стріла засвистіла,
863] І зашуміло повітря, і в тіло вп’ялося залізо.
864] А як останній він подих віддав і з грудей його вийшов
865] Стогін останній, забувши його серед поля чужого,
866] Товариші у пилу придорожнім його залишили;
867] Опія зразу ж крильми на небесний Олімп відлетіла.
868] Легкий Камілли загін без керманички перший розбігся;
869] Збиті, тікають рутули, й завзятий Атін утікає,
870] Навіть вожді повтікали, й шукає залишене військо,
871] Де схоронитися, й коней під мури міцні завертають.
872] Стримати тевкрів, що смерть, наступаючи, сіють навколо,
873] Стати в бою проти них — ні у кого вже сили немає.
874] Луки на плечах зомлілих метляються в них не напнуті,
875] Чотириногі у міру б ють коні копитами поле,
876] Чорними хмарами пил клубочиться у вихрі до мурів.
877] З чатів на них матері, б’ючи себе з розпачу в груди,
878] Аж до небесних зірок свій лемент жіночий підносять.
879] Всіх, що в бігу до брами відкритої перші дістались,
880] Там роздавила юрба ворогів, що змішалися з ними;
881] Смерті лихої вони не уникли, й на самім порозі,
882] В батьківських мурах, під захистом власних домівок убиті,
883] Дух свій спускають. А ті зачинили ворота й не сміють
884] Й друзям своїм відчинить, тих, що просяться, взяти у мури.
885] Сталася тут найпечальніша січа між тими, що збройно
886] Вхід захищали до міста, і тими, хто рвавсь на ту зброю.
887] Дехто з невпущених перед очима батьків, що ридали,
888] Стрімголов під величезним напором у рів полетіли,
889] Інші наосліп, віжки пустивши, немов таранами,
890] Б’ють із розгону у брами і двері, на засуви взяті.
891] А матері у найвищому розпалі бою з тих мурів
892] (В них-бо загибель Камілли зміцнила любов до вітчизни)
893] Кидають стріли руками тремтячими, й палі з твердого
894] Дуба, і, замість залізної зброї, обсмалене кілля,—
895] Гаряче перші бажають умерти за батьківське місто.
896] В лісі тим часом жахлива та вістка наповнює страхом
897] Турнове серце, бо Акка великий неспокій нагнала:
898] Знищені вольсків загони, загинула в битві Камілла,
899] Вторгся до них уже ворог і, Марсовим сильний сприянням,
900] Все він захоплює, й страх аж до мурів сягає високих.
901] Турн, розлютившись (була-то Юпітера воля сувора),
902] Враз покидає узгір’я й ліси недоступні лишає.
903] Ледве зійшов він з очей і в чистеє поле подався,
904] Батько Еней, ізвором відкритим в той час увійшовши
905] Й переступивши хребет, із темного лісу виходив.
906] Так от обидва із військом до мурів вони поспішали
907] Й зовсім близенько один біля одного враз опинились.
908] Тільки-но глянув Еней на поля, що їх курява вкрила,
909] Бачить здаля, як ряди лаврентійські в полях розвернулись.
910] Також і Турн упізнав Енея суворого в зброї,
911] Близький вчуваючи тупіт копит і коней іржання.
912] Зразу вступили б у бій, почалась би тут січа шалена,
913] Але рожевий повів уже Феб аж до хвиль іберійських
913. …до хвиль іберійських…— іспанських, для позначення заходу, куди зайшло сонце (Феб).
914] Втомлених коней купать, і днем поступивсь перед ніччю.
915] Стали під містом вони табори свої валом кріпити.
