Зміст
Еней продовжує розповідати про свої мандри. Покинувши Трою, він висаджується У Фракії і засновує там місто Енеаду, але зловісні ознаки на могилі Полідора страхають його, і він залишає цю країну. Пливучи далі, Еней зупиняється на острові Делосі, але оракул спонукає його пливти далі на острів Кріт. Моровиця на Кріті примушує Енея залишити цей острів,— пенати уві сні спрямовують його до Італії. Буря заносить троянців на Строфадські острови, де вони зустрічаються з гарпіями, далі пристають до берегів Епіру. В Бутроті Еней зустрічає Андромаху й Гелена, який віщує йому й його супутникам дальше плавання і обдаровує їх. Троянці пливуть далі уздовж берегів Італії і пристають у Сіцілії біля гори Етни. Ахеменід попереджає Енея про кіклопів, і троянці рятуються від їх нападу та благополучно прибувають до міста Дрепан у Сіцілії, де умирає Анхіс.
1] Тільки схвалили богове азійську потугу й безвинне
2] Плем’я Пріамове знищить, коли Іліон гордовитий
3] Впав, коли димом курилась повалена Троя Нептунська,—
4] Божі пророцтва тоді нас, ізгоїв, погнали по світу
5] Вільних шукати земель. Під самим Антандром будуєм
6] Флот, коло Іди фрігійської, зовсім того несвідомі,
7] Доля куди зажене нас і де доведеться осісти,
8] Й військо збираєм. Лиш літо настало, а батько Анхіс нам
9] Вже натягнути вітрила звелів і довіритись долі.
10] Тож береги я, й поля, і пристань в сльозах залишаю,
11] Де була Троя. Ізгоєм пускаюсь на море, зі мною
12] Друзі і син, разом з нами й пенати, й великі богове.
13] Стелеться вдаль там полями розлога земля мавортійська,
13. Земля мавортійська — Фракія, покровителем якої був бог війни Марс.
14] Орють фракійці її; царем їх Лікург був суворий
15] В давні часи. У дружбі й союзі із Троєю жив він,
16] Поки в нас щастя витало. Сюди я звернув, тут будую
17] Перші я мури в затоці, прибувши в нещасну годину,
18] Й назву надав Енеади цим мурам від свого імення.
19] Матері жертву складав я Діонській, і божеським силам
20] Віщим за діло почате, й найвищому неба владиці
20. …найвищому неба владиці…— Юпітерові.
21] На узбережжі,— гладкого вола на жертовнику різав.
22] Поруч був пагорб, увесь і корчами, і дерном порослий,
23] Мірти галуззя кругом, наче кілля, над ним височіло.
24] От підійшов я й хотів із землі уже віття зелене
25] Вирвати, щоб замаїти густими гіллями жертовник,
26] Та — навіть мовити страшно — жахливе побачив я диво.
27] Щойно я першої гілки торкнувся, їй вирвавши корінь,
28] Чорна із неї закапала кров, і пасока землю
29] Заплямувала. Жах мене й дрож охопив, і від страху
30] Кров уся в жилах моїх зціпеніла, як крига холодна.
31] Пробую знов я на іншому місці гнучку галузину
32] Смикати — що за причина тут скрита, дізнатися хочу.
33] Але й з-під другого кореня кров полилась почорніла.
34] Довго розмислюю я, і німф цих полів я благаю,
35] Й батька Градіва, що гетів країну тримає в опіці,
35. Батько Градів — Марс.
36] Благословить це видіння й віщання страшне злагіднити.
37] Щойно я смикаю третю галузку з зусиллям ще більшим,
38] Знов починаю, коліньми в пісок пружинястий упершись,—
39] Що ж, говорить чи замовкнуть? — 3 могили глибокої стогін
40] Жалісний чую, і голос, озвавшись, до слуху доходить:
41] “Нащо, Енею, нещасного рвеш ти? Померлому — спокій!
42] Нащо ти руки скверниш? Тож був не чужинцем я в Трої,
43] Ані ця кров не тече з деревини. Геть з клятого краю,
44] Геть, з узбережжя тікай загребущого! Знай, Полідор я!
45] Тут ось залізне насіння із ратищ мене поховало,
46] Й держална гострі тих ратищ ростуть”. Тоді-то тривога
47] Впала непевна на мене, що аж остовпів я, і дибом
48] Стало волосся на тім’ї, а слово у горлі застрягло.
49] Це ж бо нещасний Пріам Полідора того вже раніше
50] Вислав таємно, щоб жив у владики фракійського. Безліч
51] Золота дав йому, тільки надію на зброю дарданську
52] Тратить почав і побачив, що місто в облозі навколо.
53] Той же, як тевкрів зломилася сила й покинуло щастя,
54] До переможців пристав, перейшов в Агамемнонів табір,
55] Мав за ніщо він сумління — убив Полідора й насильством
56] Золото все захопив. Гей, та до чого ж людей ти доводиш,
57] Золота клята жаго! Щойно жах мої кості покинув,
58] Вибранцям першим народу й насамперед батьку своєму
59] Доповідаю про божі ознаки й прошу їх поради.
60] Думка була в них однакова: проклятий край цей лишити,
61] Де осквернили гостинність, і вітрові флот наш піддати.
62] Тож Полідорові чинимо похорон ми, і великий
63] Пагорб землі насипаємо, й манам жертовник становим
64] В темних пов язках жалоби між чорних сумних кипарисів.
65] Коси розплівши, за звичаєм стали жінки Іліону
66] В коло й пінисте з дійниць молоко іще тепле зливають.
67] В жертву священної крові із чаш ми ллємо, щоб в могилі
68] Душу впокоїти, й голосно наше прощання лунає.
66-68. Стародавні греки і римляни скроплювали могилу померлого молоком, медом, вином і кров’ю жертовних тварин.
69] Потім, як тільки вже стало можливо довіритись морю,
70] Хвилі й вітри вгомонились і Австер в дорогу покликав,
71] Друзі на берег виходити стали і судна стягати.
72] От уже пристань за нами, й міста вже далеко, і землі.
73] Є серед моря священна земля, із усіх найлюбіша
73. Священна земля — острів Делос, місце народження Аполлона і Діани.
74] Матері доньок Нерея й Нептуну егейському також.
75] Землю, що вздовж узбереж усіляких раніше блукала,
76] Божий стрілець прикріпив до Мікону і урвищ Гіару
74. …матері доньок Нерея…— Доріді, дружині Нерея.
74. …Нептуну егейському…— Нептун, як гадали, жив переважно в Егейському морі.
75. Землю, що… раніше блукала…— До народження Аполлона і Діани Делос був плавучим островом.
76. Божий стрілець — Аполлон, що разив стрілами.
77] Й дав їй можливість на місці устоять, з вітрів глузувати.
78] Отже, туди завернув я, і нас прийняла та країна
79] В пристань затишну, знесилених. Тільки ввійшли ми і шану
80] Місту на честь Аполлонову склали, назустріч нам вийшов
81] Аній-владика, жрець Феба і цар над народом, на скронях
82] Мав він пов’язки і лаври священні,— він зразу ж Анхіса,
82. …лаври священні…— лавр, дерево, присвячене Аполлону.
83] Давнього друга, пізнав. І руки подавши, як друзі,
84] Ми до оселі ввійшли. У храмі з каміння старого
85] Став я благати: “Тімбрею, о дай мені рідний притулок,
86] Мури знеможеним дай нам, народ дай і місто тривале,
87] Другий троянський Пергам збережи, що його нам лишили
88] Греки й жорстокий Ахілл. Хто вождем у нас буде, куди нам —
89] Йти, де спинитися? Провість дай, батьку, нам в душі вселися”.
90] Ледве сказав я слова ці, як все затряслося довкола:
91] Гай божественний, пороги і ціла гора до основи,
91. Гора — розуміється Кінт.
92] І залунав від триніжка, з святині відкритої гомін.
93] Ми у покорі вклонились додолу і голос почули:
94] “Плем’я Дардана суворе,— земля, що найперше пустила
95] В світ вас, вона вас і прийме, до лона свого вас пригорне
96] З радістю, тільки найдіть ви стару свою матір. А там вже
97] Плем’я Енея на всіх узбережжях володарем буде,
98] Й діти дітей, і їх покоління далекі”. Так мовив
99] Феб нам, і радість усіх пойняла. Всі жваво питають,
100] Де ж то місцевості ті, до яких Аполлон закликає,
101] З блудних наказує мандрів вертатись. Тоді, спогадавши
102] Пам’ять героїв старих, так мій батько: “Послухайте,— каже,—
103] Люду вожді, і знайте, яка жде вас доля. На морі
104] Кріт є, Юпітера острів великого, й Іда-гора є.
104. Юпітера острів — там ніби народився цей бог.
105] Там саме нашого роду колиска. Сто міст там великих,
106] Кожне з них —— царство багате. Якщо не обманює пам’ять,
107] Звідти і Тевкр, наш предок, найперше прибув на ретейський
108] Берег і вибрав те місце на царство. Ні Троя, ні замок
109] Ще не стояв там пергамський, в долині селилися люди.
110] Звідти й наставниця наша Кібела, і звідти походять
111] Сурми лункі корибантів і гаю ідайського шепіт,
112] Звідти й таємності віри, і леви, що їх запрягали
111. Корибанти — жерці богині Кібели.
112. …таємності віри…— Обряди культу Кібели трималися в таємниці.
112. …леви, що їх запрягали…— Кібела їздила на колісниці, запряженій левами і пантерами.
113] У колісницю богині. Рушайте, й куди заведуть вас
114] Божі накази, ходімо і, силі вітрів поклонившись,
115] їдьмо у царство кносійське. Дорога туди недалека;
115. Царство кносійське — острів Кріт.
116] Хай нам поможе Юпітер, а ранок вже третьої днини
117] На узбережжі прикрітському флот наш застане”. Так каже
118] И жертви належні складає богам: вола для Нептуна,
119] В жертву вола і тобі, Аполлоне прекрасний, ягницю ж
120] Чорну завіям, а білу зефірам прихильним приносить.
121] Мали ми вістку, що, прогнаний, батьківське царство покинув
122] Ідоменей, що крітські звільнилися всі узбережжя
123] Й ждуть там на нас, ворогами залишені, вільні оселі.
124] Ми покидаєм Ортігії пристань, по морю пливемо
125] Попід вакханські узгір’я на Наксос, зелену Донісу,
126] І Олеар, і Парос сніжно-білий, Кіклади, по морю
125. …попід вакханські узгір’я на Наксос…— Острів Наксос славився культом Вакха.
126. Парос сніжно-білий — від білого мармуру, що його добували на цьому острові.
127] В коло розсіяні. їдем по водах, де землі рясніють.
128] Крики моряцькі у різних змаганнях і спорах лунають,
129] В прадідню землю на Кріт закликають пливти за попутним
130] Вітром, що віє у спину з корми. Аж приїхали, врешті,
131] В давню країну куретів. Тут швидко будую я мури
132] Міста, якого так прагнуть,— назвав я його Пергамея.
133] Назвою втішений люд закликаю, щоб щиро любив він
134] Вогнища ці і щоб замок високий над містом поставив.
135] Майже всі судна були вже на березі в місці сухому,
136] Молодь женилась і бралась до праці на новому полі;
137] Я їм закони давав і оселі. Аж раптом дихнуло
138] Гниллю повітря, зловійна зараза народу діткнулась,
139] Поле й сади навістила пора смертоносна. Одні вже
140] З милим життям розстаються, а других з ніг валить хвороба.
141] Тут іще Сіріус ниви почав неродючі палити:
142] Зела горіли й засів, який знидів, не дав з чого жити.
143] Знов до оракула Феба в Ортігії батько по морю
144] Каже пливти нам і ласки просити, коли вже, нарешті,
145] Буде кінець цій недолі, де скаже шукати розради
146] Нашому горю, куди повернути на шлях нам накаже.
147] Ніч вже настала, і сон огорнув на землі всі істоти,
148] Як показалися перед моїми очима священні
149] Божі подоби й пенати з’явились фрігійські, яких я
150] Виніс із Трої, з вогненного моря, як місто горіло.
151] Добре у єні пізнавав я їх, бо у відчинені вікна
152] Повного місяця сяйво широким лилося потоком.
153] Так говорили вони і словами журбу розганяли:
154] “Те, що сказав би самому тобі Аполлон, якби сам ти
155] Помандрував до Ортігії, тут він віщує, і нас він
156] Шле до порогів твоїх. Із тобою ми йшли крізь пожежу
157] Трої в боях, крізь розбурхане море плили кораблями —
158] Й внуків твоїх аж до зір зведемо, володіння всесвітнє
159] Місту дамо; приготуй для могутніх і мури могутні;
159. …листу дамо…— Римові.
160] І не лякайся ти труднощів довгих у втечі й мандрівці.
161] Треба оселю змінити. Не ці береги тобі радив
162] І не на Кріті звелів Аполлон оселитись делійський.
163] Є-бо країна, що назву Гесперії має від греків,
164] Древня країна, у зброї могутня й родючістю славна.
165] Там енотрійці раніше жили, а тепер, повідають,
166] Землю ту їх покоління назвало Італія йменням,
167] Провідника свого. Наша земля це, і звідти походить
168] Батько Дардан та І ас, а від нього й весь рід наш. Вставай же
168. Дардан та І ас народилися в Італії, в Етрурії, і переселилися до Малої Азії, до Троади.
169] й весело батьку старому слова передай ці незмінні:
170] і Хай він шукає Коріта й авзонських земель, бо Юпітер
171] Не дозволяє тобі оселитись в країні діктейській”.
171. Країна діктейська — Кріт.
172] Вражений цими словами й видінням богів, я зірвався1
173] Зараз з постелі, бо був це не сон, але справді віч-на-віч
174] Бачив я їх, на їх головах бачив вінки я, дивився
175] Тм ув обличчя; по цілому тілі піт лився холодний.
176] Руки свої я в благанні до неба підношу й зливаю
177] Вогнище чистим вином. І, цю жертву принісши, іду я
178] Прямо до батька Анхіса і вістку веселу приношу,
179] Все по порядку йому викладаю. Він визнав подвійним
180] Рід наш і двох прабатьків, і визнати мусив, що знову
180. …двох прабатьків…— Тевкра і Дардана.
181] Він помилився у виборі місць стародавніх, і каже:
182] “Сину, зазнав ти троянської долі, про це лиш Кассандра
183] Нам ворожила. Тепер пригадав я, казала, яка нас
184] Доля чекає; й Гесперію завжди вона, й італійське
185] Царство тоді споминала. Та хто був би вірив, щоб тевкри
186] До узбереж гесперійських дійшли, і кого могли зрушить
187] В час той пророцтва Кассандри? Скорімося Фебові й ради
188] Слухаймо кращої”. Так він промовив, і ми на цю мову
189] Радо пристали усі і покинули нашу оселю.
190] Небагатьох залишаємо там і, піднявши вітрила,
191] Переїжджаємо в утлих човнах ми безмежну пучину.
192] Як кораблі опинились в одкритому морі й землі вже
193] Більше ніде не видно було, тільки небо і море,
194] Над головою моєю похмурі з’явилися хмари,
195] Бурю і темінь несли вони, й хвилі у пітьмі заграли.
196] Котять вітри безустанно вали, і хвилі високі
197] Йдуть щохвилини, і нас розігнало по вирах безодні;
198] Хмарами день оповився, і темінь змела його світло,
199] Лиш блискавки безнастанні розшарпують хмари. Ми шлях свій
200] Губимо й сліпо блукаєм по хвилях. Тепер уже навіть
201] Сам Палінур визнає, що ні дня відрізнити від ночі,
202] Ані дороги у хвилях безмежних пізнати не може.
203] Так ми блукаєм по морю три дні і не певні, чи дні це
204] (Так було темно), й ночей беззоряних стільки ж. І щойно
205] Днини четвертої, врешті, земля почала виринати,
206] (стали рости перед нами і гори, і дим постелився.
207] ониз паруси, налягаєм на весла! І всі мореплавці
208] Ьорються, піну збивають, гребуть лазуровії води.
209] Як врятувався я з моря, то перші Строфад узбережжя
210] лас прийняли. Строфади — це ті острови в Іонійськім
211] Морі (так греки їх звали), де грізна Келайна та інші
212] Гарпії мають оселю, відколи закрито Фінеїв
213] Дім перед ними і давні столи вони з страху лишили.
214] Більш проклятущих потвор, ні мари жахливішої й гніву
215] Божого не породили ще хвилі стігійські й донині.
216] Лиця дівочі в птахів тих, та нечисть з їх шлунків стікає,
217] Руки їх — пазурі справжні, самі ж вони вічно голодні,
218] Вічно бліді їх обличчя.
219] А як причалили тут і ввійшли ми у пристань, то бачим
220] Череди цілі веселих биків по роздолах, отари
221] Кіз на траві, пастухів же ніде біля них не помітно.
222] Вийшли з ножами до них і на поміч богів закликаєм,
223] Навіть Юпітера, здобич ділити, а потім лягли ми
224] На побережжі зміястому учту багату справляти.
225] Аж надлітають зненацька із гір у зловісному леті
226] Гарпії й з лопотом сильним крильми ударяють, і тягнуть
227] їжу із учти, й чого лиш торкнуться, усе оскверняють;
228] Крики їх дикі і сопух поганий мішаються разом.
229] Ми уступаємо й потім далеко під скельним обривом,
230] Між деревами сховавшись, готуємо в тіні глибокій
231] Знову бенкет на столах, на жертовниках жар роздуваєм.
232] А з протилежного боку, з повітря, із сховів невидних
233] Зграя ота голосна надлітає, й, кружляючи, здобич
234] Кігтями рве, й оскверняє бенкет. Тоді друзям велю я
235] Зброю вхопить для завзятого бою з тим кодлом жахливим.
236] Так, як сказав я, зробили*, мечі поховали по травах,
237] Скрили щити. От як знов налетіли вони й оглушили
238] Вереском берег крутий, то Мізен із високої варти
239] Знак нам подав мідяною сурмою. Встає товариство
240] Й бій почина незвичайний — морських отих птахів мерзенних
241] Пробує сікти мечами. Але ж ані пер не береться
242] Гостре залізо, ні тіла пташиного й трохи не ранить.
243] Птахи ж ті, знявшися аж до найвищих зірок, залишають
244] Здобич розтерзану ще й наймерзенніший слід після себе.
245] Тільки Келайна одна, на скалі сидячи височенній,
246] Клята віщунка, такі ось слова із грудей здобуває:
247] “То за убитих биків і телиць, що ви їх закололи,
248] Лаомедонта сини, розпочати війну ви готові
249] Й хочете вигнати гарпій безвинних із їх батьківщини?
250] Отже, моїх ви послухайте слів і їх добре затямте:
251] Те, що Фебові батько колись провістив всемогутній,
252] Феб — мені; я ж, із фурій найбільша, це вам провіщаю.
252. Фурії — гарпії пізніше стали ототожнюватися з фуріями.
253] Прагнете ви до Італії й кличете вітер на поміч.
254] Ви досягнете Італії й ввійдете всі в її пристань,
255] Місто ж, обіцяне вам, не раніш опережете муром,
256] Доки аж голод страшний і відомста за наші убивства
257] Вас не примусять бідою столи пообгризані їсти”.
258] Тільки сказала і в лісі, змахнувши крильми, заховалась.
259] В друзів од страху аж кров захолонула в жилах, і мужність
260] їх залишила; миру в бою вже не хочуть шукати,
261] Тільки молитися радять лише і складать обітниці,
262] Хто б це не був, чи богині, чи дикі й огидні ці птахи.
263] Батько Анхіс з узбережжя долоні з благанням до неба
264] Зводить і кличе могутніх богів і обіти складає:
265] “Геть відверніть ці погрози, богове, й напасті такої
266] Не допустіть, порятуйте нас, вірних”. Тоді відчепити
267] Линви звелів він од берега й спущені снасті змотати.
268] Нот вже вітрила нап’яв, ми по спінених хвилях тікаєм
269] Шляхом, куди всіх нас вітер легкий закликає й стерничий.
270] От перед нами вже виринає на хвилях лісистий
271] Закінт, Дуліхій, там далі і Сама, і Неріт скелястий.
272] Скелі Ітаки щасливо минули, Лаертове царство;
273] Землю ми ту проклинаєм, колиску Улісса лихого.
274] Швидко з являються нам оповиті у хмари верхів’я
275] Гір Левкадійських і сам уже храм Аполлона, страшного
275. Храм Аполлона — на мисі Актіі, біля берегів якого плавання було дуже небезпечним.
276] Для моряків. І, втомлені, в це ми в’їжджаємо місто;
277] Кинули тут якорі, а кормами об берег оперлись.
278] Так несподівано ми, суходолу нарешті добившись,
279] Жертви приносим Юпітеру, їх на жертовниках палим.
280] На узбережжі актійськім влаштовуєм ігри ілійські.
281] Друзі всі голі блищать від оливи у звичних змаганнях,
282] Мило на серці, що міст арголійських ми стільки минули,
283] Хоч утікать довелося, оточеним скрізь ворогами.
284] Сонце тим часом пробігло все коло великого року
285] І льодовита зима Аквілонами хвилі здіймала.
286] Тут на одвірках у храмі Абанта могутнього зброю —
287] Щит прибиваю я вигнутий з міді й карбую там напис:
287. …щит прибиваю…— За римським звичаєм, до дверей храму прибивали військові обладунки, вказавши ім’я переможця і переможеного.
288] “Щит цей дарує Еней, у звитяжців данайських віднявши”.
289] Потім усім велю сісти на лави й покинути пристань.
290] Наперегони б’ють веслами друзі і хвилі здіймають.
291] Зразу згубили з очей ми високі твердині феаків
291. …високі твердині феаків…— острів Коркіра (нині Корфу).
292] І допливаєм до краю Епіру; і в пристань хаонську
293] В їхавши, ми до Бутрота вступаєм, високого міста.
294] Тут неймовірна до нашого слуху доходить новина,
295] Що Гелен Пріамід у цих грецьких містах володіє;
296] Владу обнявши, взяв жінку по Пірру, нащадку Еака,
297] І Андромаха удруге троянцеві жінкою стала.
298] Я остовпів на цю звістку, й предивне бажання зродилось:
299] Поговорити з тим мужем, пізнать його славні пригоди.
300] Вийшов я з пристані, флот залишаючи при узбережжі.
301] А Андромаха над прахом жертву жалобну за містом
302] В гаї приносила, де Сімоент неправдивий спливає,
302. …Сімоент неправдивий…— Троянські поселенці в Епірі називали місцевості іменами з своєї вітчизни — Трої.
303] Й голосно манів на тризну скликала усіх до могили
304] Ректора, що, хоч порожню, всю дерном зеленим прибрала
305] Й два вівтарі збудувала, щоб вічно ридати над ними.
306] Тільки уздріла вона, що іду я, й троянців у зброї
307] З подивом раптом пізнала, й великим налякана дивом,
308] Аж знепритомніла, глянувши, і від страху здеревіла,
309] Кості застигли у неї, зомліла й по довгій хвилині
310] Мовить: “Чи в вигляді справді своєму сюди ти приходиш,
311] Сину богині, як свідок правдивий? Живий ти? Якщо ти
312] Кинув цей світ, то де ж Гектор?” Сказала, й заплакала ревно,
313] І голосінням весь сповнила простір. Ледь відповів я
314] їй, ошалілій, в зворушенні й коротко так я промовив:
315] “Так, я живий і, на глум всьому лиху, життя зберігаю;
316] Не сумнівайся, бо дійсність ти бачиш.
317] Гей, яка доля зустріла тебе після втрати такого
318] Мужа, чи інше де-небудь достойне знайшло тебе щастя?
319] Гекторова Андромахо! Чи й нині ти Піррова жінка?”
320] Очі вона опустила і мовила голосом тихим:
321] “Найщасливіша з усіх була лише дівчина юна,
322] Донька Пріамова, що під високими мурами Трої
322. Донька Пріамова — Поліксена, яку греки принесли в жертву на могилі Ахілла.
323] Мусила вмерти, ворожу могилу скропить. Та над нею
324] Жереба ворог не кидав, не брав її в ложе звитяжець.
325] Різними водами нас повезли по пожежі вітчизни.
326] Сина Ахілла пиху, всі примхи юнацькі прийшлося
326. Сина Ахілла…— тобто Пірра.
327] Зносить мені і дітей у рабстві родить. Привернувшись
328] До Герміони, до Леди онуки, в лаконському шлюбі
329] Дав він рабові Гелену рабиню — мене у владання.
330] Але дружину кохаючи вкрадену й гнаний за злочин
331] Помсти богинями, Пірра, Орест біля вівтаря батька
332] Раптом схопив і звів з цього світу. А звільнена смертю
333] Неоптолемова частка держави Гелену припала.
334] Землі усі він хаонськими зве, від троянця Харна,
335] Царство й своє називає хаонським. На взгір’ї поставив
336] Тут він Пергам, цю твердиню ілійську. Тобі ж що за доля,
337] Що за вітри аж сюди, у цей край показали дорогу?
338] Хто із богів аж до нашого берега вивів неждано?
339] Як же Асканій, твій син? Чи живий ще, чи дише повітрям?
340] Той, кого в Трої тобі…
341] Мабуть, сумує хлопчина по втраті матусі? Чи приклад
342] Батька Енея і Гектора, дядька, у нього хоробрість
342. Гектора, дядька…— Креуза була сестрою Гектора.
343] Давню і духа великого мужність розбуджує знову?”
344] Довго вона голосила і сліз безустанні потоки
345] Марно лила, аж поки із мурів твердині міської
346] Вийшов герой, син Пріама Гелен, і з ним почет численний;
347] Втішився дуже, пізнавши своїх, і веде їх до себе,
348] Розповідає й, що слово, то сльози нестримані ронить.
349] Йду й невеличку я Трою знаходжу, Пергам, що на справжній
350] Має скидатися, висхлий потік, теж названий Ксантом;
351] Браму я Скайську пізнав і пороги її обіймаю.
352] Вже-бо і тевкри у дружньому місті усі розгостились.
353] Цар їх приймає в просторих підсіннях. А серед подвір’я
354] Вакхові в жертву приносили вина, столи заставляли
355] Посудом з золота, чаші з вином з рук до рук подавали.
356] Днина минає одна за одною, а вітер в дорогу
357] Кличе, і Австер напнув паруси. Отож я звертаюсь
358] До віщуна й промовляю до нього такими словами:
358. …до віщуна…— до Гелена.
359] “Трої потомку, божий провіснику, що розумієш
360] Фебову волю з триніжків і лаврів кларійських, із зірок,
361] З голосу птиць, із їх лету швидкого, ану ж поясни нам,—
362] Божа-бо воля мені указала цей шлях як щасливий,
363] Знаками всі богове мені повеліли своїми
364] Прямо в Італію їхать за щастям, у землі далекі.
365] Гарпія тільки одна Келайна віщує велике _
366] Лихо нечуване, гнів проклятущий і голод поганий,—
367] Що ж тут —— питаю — почати, щоб лиха позбутись? Яким же
368] Чином я зможу цей труд побороти?” Гелен у відвіті
369] В жертву приносить волів, із обрядами згідно, і просить
370] Божого миру, й здіймає вінець з голови пресвятої,
371] Й взявши за руку мене, веде до твоїх же порогів,
372] Фебе, збентеженим близькістю бога,— й як жрець провіщає
373] З уст божественних до мене: “Послухай, сину богині,
374] (Бо ж, очевидно, сили небесні ведуть тебе морем,
375] Владар богів таку тобі жеребом витягнув долю
376] І встановив цей порядок), лиш дещо тобі розкажу я
377] З довгої дії, щоб ти почувавсь безпечніше, як будеш
378] їхать по водах гостинних, щоб в пристань авзонську заїхав.
379] Більше Геленові знати заказують парки, й Юнона,
380] Донька Сатурна, пророчити не дозволяє. Найперше
381] Знай, що Італію ту, про яку ти гадаєш, що дуже
382] Близько вона, і не знаючи, в пристань сусідню бажаєш
383] В їхати звідси, її відділяють далекі країни
384] Й довге, далеке і непрохідне бездоріжжя. Ще доки
385] В їдеш, то приидеться в водах Трінакрії вигнути весла.
386] Суднами хвилі помірять авзонські, й озера підземні
386. Хвилі авзонські — море біля західного узбережжя Італії. Озера підземні — Лукрінське і Авернське біля Кум у Кампанії. Між цими озерами, як гадали, був вхід у підземне царство.
387] Бачити, й острів Кіркеї еейської, поки ти зможеш
388] Місто звести у безпечній країні. Затям же ознаки,—
389] Дам я тобі їх: як стрінеш, безрадний, на березі річки,
390] Далі від світу, у тіні дубів ти веприцю велику,
391] Що на землі простяглася по опоросі, і вим’я
392] Тридцять біленьких їй ссе поросят, і сама вона біла,—
393] Місце під город там буде, й скінчаться труди всі, напевно.
394] Що доведеться столи поз’їдати, цього ти не бійся,
395] Доля-то знайде шляхи, й Аполлон, як попросять, прибуде.
396] Тільки ці землі й найближчі оці береги італійські,
397] Що обмивають їх хвилями нашого моря прибої,
397. …нашого моря…— Іонійського моря.
398] Ти обминай,— там міста всі займають ворожі нам греки.
399] Локри з Наріксу там місто звели, й всі поля салентійські
400] Ідоменей, що із Лікту, зайняв своїм військом; там є ще
401] Місто маленьке Петелія, що Філоктет мелібойський
402] Муром обвів. І затям собі ще, як флот твій за море
403] Перепливе і жертовник поставить, щоб жертву подяки
404] Там принести,— тоді, пурпурний плащ одягнувши, закрий ним
404. …пурпурний плащ одягнувши…— Пурпурний колір, як вірили стародавні греки і римляни, охороняв від лихого ока.
405] Голову, щоб, не дай боже, душа незичлива, з’явившись
406] Серед священних вогнів, обряд нанівець не звела той.
407] Сам ти його зберігай, і нехай збережуть твої друзі,
408] й внуки побожні твої хай обряд той святий зберігають.
409] А як від’їдеш ти звідти і до узбереж сікулійських
410] Гнатиме вітер тебе, і вузенькі ворота Пелору
411] Ширшати будуть, ти зліва тримайсь од землі і на морі
412] Зліва пливи, обминаючи берег і море праворуч.
409-412. Зміст такий: для моряків, які пливуть від Іонійського моря, Мессінська протока здається закритою мисом Пелором; при наближенні мис немовби віддаляється і дає прохід у протоку.
413] Кажуть, що в давні часи під сильним напором запалась
414] Глибоко саме в тім місці земля й розступилась (ось стільки
415] Змін може статись на світі за вік такий довгий), раніше
416] Землі ті дві були вкупі. Та море, всередину вдершись,
417] Берег Гесперії від сікулійського хвилями ділить,
418] Ниви й міста на обох узбережжях також підмиває
419] Стиснена хвиля кипуча. На правому боці засіла
420] Сцілла, а з лівого боку Харібда жорстока, що тричі
421] Виром глибоким хвилі могутні всисає й безодню
422] Поперемінно і, знову наверх викидаючи, зорі
423] Скроплює ними. Сцілла у темній печері сховалась,
424] Часом лиш звідти вона вихиляється й тягне з собою
425] Судна на скелі. Як зверху дивитись — людське то обличчя,
426] Груди розкішні дівочі, по пояс то дівчина, нижче ж —
427] Постать якоїсь потвори морської; вріс в черево вовче
428] Хвіст дельфіна. Гей, краще для тебе, коли поза Пахін,
429] За трінакрійський, об’їдеш і зробиш далеку дорогу,
430] Ніж тільки раз лише глянеш на Сціллу-потвору в печері
431] Дикій, послухаєш раз лиш, як виють собаками скелі.
432] Ще одно знай: якщо в ворожбита Гелена є розум,
433] с. лише віра якась у віщання його і як правду —
434] В серце йому прищепив Аполлон, одного лиш прошу я,
435] оапам ятай собі, сину богині, одне це пророцтво
436] Передусім і, прошу я й благаю, зваж добре на нього:
437] Ти молитвами Юнону благай, премогутню царицю,
438] їй і обіти від щирого серця складай, її, сильну,
439] В жертвах благальних ущедрюй дарами, бо так лише зможеш,
440] Врешті, усе побороти й, лишивши Трінакрію, в’їхать
441] В край італійський. Щойно туди припливеш ти, нарешті,
442] І до Кумейського города вступиш, над води пророчі,
442. …до Кумейського города…— до Кум.
443] І до Аверну, лісами сповитого шумними,— стрінеш
444] Там ворожбитку, що в шалі, з глибокої скельної прірви
444. Ворожбитка — Сівілла.
445] Долю віщує й на листі записує знаки й імення.
446] Так, записавши на листі, віщання ці діва складає
447] Вряд і лишає закриті в печері. Вони так лежать там,
448] Кожне на місці своєму в порядку. Та щойно завіса
449] Трохи повернеться в дверях, і подув легенький повіє,
450] й ніжні листочки із місць їх зворушить, вона вже не хоче
451] В леті легкім їх ловити в печері просторій, щоб скласти
452] Знов до ладу. Із жалем відходять ні з чим від Сівілли.
453] Там не пожалуй ти часу й затримайсь, хоча товариство
454] Наглити буде тебе і самі вже вітрила тягтимуть
455] В море широке, бо їх наповнятиме вітер попутний;
456] Конче зайди до віщунки й проси віщування у неї.
457] Хай лиш сама вона зволить відкрити уста і віщує.
458] Скаже вона тобі все про народи Італії й війни
459] Ті, що чекають, і скаже, яку небезпеку як можна
460] Витримать чи оминути, й щасливу дорогу у неї
461] Випросить можна. Ось маєш, що вільно було нам казати.
462] йди ж і ділами до зір піднеси тепер Трою могутню”.
463] Дружніми все це до них ворожбит промовляє устами,
464] Й зносить велить їм із золота цінні й важкі подарунки
465] Й з кості різьблені слонової, й дно корабля заповняти.
466] От почали звідусіль вони зносити срібний великий
467] Посуд, купелі додонські і плетені втроє кольчуги
468] З золота, й шапку шолома блискучу, і китиці буйні —
469] Неоптолема це зброя. Були і для батька дарунки.
470] Коней додав він іще з візниками.
471] Також доповнив гребців і зброю для друзів достачив.
472] Флот у дорогу тим часом Анхіс наказав лаштувати,
473] Щоб не утратити вітру, такого потрібного суднам.
474] Фебів віщун тоді в шані глибокій до нього промовив:
474. Фебів віщун — Гелен.
475] “Божий любимче Анхісе, ти гідний був жити в подружжі
476] Гордім з Венерою, вирваний двічі з-під Трої, з руїни,
477] Там є авзонська земля, до неї керуй ти вітрила.
478] Той бік, однак, треба здалеку буде на суднах об’їхать;
479] Далі частина Авзонії та, яку Феб вам одкриє.
480] То вирушай же, о, сина любов’ю щасливий. Чого ж тут
481] Більш розмовляти, хіба щоб прогаяти вітер південний?”
482] Та й Андромаха не в меншому смутку в хвилину розстання
483] Золотом ткані, коштовні несе покривала; й Асканій
484] В дар одіння одержав фрігійське, воно-бо завдати
485] Сорому їй не дає і дарами з тканин обсипає.
486] й мовить йому: “Бери ці дарунки, хлопчино, це спомин
487] Рук моїх буде тобі, хай згадають любов Андромахи,
488] Гектора жінки: візьми їх, останні дари твоїх рідних.
489] Ти-бо єдиним для мене є образом Астіанакта.
490] Очі такі ж були в нього, такі ж були рухи і усміх;
491] Нині, так само змужнівши, твоїм він ровесником був би”.
492] Я на відході прощався і ревними плакав сльозами:
493] “Будьте щасливі, вже ваше минуле позаду лишилось,
494] Ми ж від одної пригоди у другу мандруєм. Спокійно
495] В вас тут, не треба вам більше скородити море; не треба
496] Вам і авзонського поля шукати, що вічно тікає.
497] Маєте образ і Ксанта, і Трої, яку ваші руки “.
498] Тут збудували на кращу — бажаю вам — долю, щоб менше
499] Грекам були на заваді. Якщо вже до Тібра колись я,
498-499. …щоб менше грекам були на заваді…— тобто краще, щоб ці місця лежали подалі від шляху греків.
500] Врешті, прибуду й на ниви, які прилягають до Тібра,
501] Й місто побачу, народу моєму призначене, злучим
502] Рідні колись ми міста і братні народи в Епірі,
503] Як і в Гесперії; батьком їх роду обом їм Дардан був,
504] Тим-то і доля одна в них — з обох буде Троя з єдиним
505] Серцем, а внуки хай наші подбають, щоб сповнилось все це”.
506] їдемо морем, минаєм сусідню Керавнії землю,
507] Звідки в Італію путь і шляхи найкоротші по хвилях.
508] Сонце тим часом заходить, і гори темніють тінисті.
509] Всі полягали на лоні землі, що нам така люба,
510] При самім морі — весло своє кожен призначене взявши,
511] Ми на сухім узбережжі тілам даємо своїм волю,
512] Втомлених сон підкріпляє. Та ніч ще, годинами гнана,
513] Кругу свого не пройшла й половини, як вже невсипущий
514] Встав Палінур і вітри всі досліджує, ловлячи вухом
515] Подув найлегший: читає по зорях, що плинуть у небі.
516] Бачить Арктура, сльотливі Гіади й Тріони подвійні,
517] І Оріон той величний у зброї, що золотом сяє.
518] А як упевнивсь, що все на спокійному небі в порядку,
519] Гасло дає голосне від керма, і складаємо шатра,
520] з В путь вирушаємо ми й напинаємо парусні крила.
521] Вже, розігнавши зірки, загорілася заграва рання,
522] Й бачимо здалека гори тінисті, під ними низинну
523] Землю Італії. Перший Ахат тут “Італія!” крикнув,
524] Й радісно все товариство вітає Італію гучно.
525] Батько Анхіс тоді келих великий вінком обплітає,
526] Чистим вином наповняє й богів закликає, на кілі
527] Сам стоячи на високім.
528] “Моря богове й землі і владики усіх буревіїв,
529] Легку дорогу пошліть нам, попутними війте вітрами”.
530] Зараз змоглися попутні вітри, і відкрилася близько
531] Пристань, і навіть на замкові храм показався Мінерви:
531. …пристань і… храм… Мінерви…— теперішнє Кастро в Калабрії.
532] Друзі стягають вітрила, до берега судна справляють.
533] Луком загнулася пристань од хвиль, що плещуть од сходу,
534] Бризки солоні вдаряють об скелі, що вибігли в море,
535] Що й не доглянеш, де пристань, бо скелі, мов вежі стрімчасті,
536] Наче стіною обабіч її обняли, що й не видно
537] Храму від берега. Тут я побачив — це перший знак віщий —
537. За римським звичаєм, слід зважати на перший віщий знак під час сходження на берег.
538] Четверо коней, мов сніг отой білий, в широкому полі
539] На пасовиську. Тут батько Анхіс: “О земле гостинна,
540] Заповідаєш нам війни, тож коней для бою плекають,
541] Це ж бо війною грозить. Та коней колись ми привчили
542] Воза тягти і, впряжені в ярма, вже слухають віжок,
543] Отже, й надію на мир нам ворожать”. І от ми благаєм
544] Ласки святої в Паллади у зброї дзвінкій, яка перша
545] Нас привітала. При вівтарі чола у шати фрігійські
546] Ми загортаємо й, за заповітом Гелена суворим,
547] Шану належну складаєм богині Юноні аргівській.
548] Й без зволікання принісши, як слід, обітовані жертви,
549] Роги покритих вітрилами рей до моря звертаєм,
550] І покидаємо грецькі оселі і ниви непевні,
551] Й бачимо далі затоку Таренту, як правда, що кажуть,
552] Місто Гераклове й далі навпроти — Лацінська богиня
552. Лацінська богиня — Юнона, що на мисі Лаціній в області Бруцій мала славнозвісний храм. На цьому ж мисі були міста Кавлон і Сцілацей.
553] Й замки кавлонські, а сам Сцілацей, що судна всі трощить.
554] Далі видніє з-за хвиль уже Етна, гора трінакрійська,
555] Здалека чути могутній рев моря й удари об скелі;
556] Чути, як ломиться голос об берег, у вирах безодні
557] ,Води гуляють і хвилі довкола піском обертають.
558] Батько Анхіс на це мовить: “Ой, правда, це славна Харібда,
559] Нам-бо Гелен віщував про верхів’я ці й скелі жахливі.
560] Гей же, другове, геть звідси, на весла наляжте старанно”.
561] Роблять вони, як він каже, і вже Палінур із них перший
562] Вліво так раптом перед завернув, що аж скрипнули снасті.
563] Ціла громада ліворуч і вітром, і веслами гнала.
564] То нас до неба крутіж той на вигнутих хвилях підносить,
565] То в підземелля кудись аж до манів несе нас та хвиля.
565. …до манів… — до підземного царства тіней.
566] Три рази чули ми голос, як скелі гули у безоднях,
567] Бачили тричі, як піна морськая оббризкала зорі.
568] Цим нас, утомлених, вітер покинув і сонце лишило,
569] Й так ми, не знаючи шляху, добились до краю циклопів.
570] Пристань там є величезна, безпечна від вітру, спокійна.
571] Та недалеко зловісно гримить всеруйнуюча Етна.
572] То аж під небо хмари вибурхує чорні і клуби
573] Смольного диму, розжарений попіл підносить, то знову
574] Кидає кулі вогненні і ними черкає об зорі.
575] Часом з середини рветься і скелі кругом розкидає,
576] Ними вергає, розтоплений камінь шпурляє до неба
577] Й гучно з найглибшого дна закипає. Розказують люди,
578] Що Енкеладове тіло ця валява тисне, від грому
579] Півобгоріле, що й Етну могутню на нього поклали.
580] Він же, неначе горнило прорвавши, вогнем аж палає.
581] Як утомивши лежанням один бік, він ляже на другий,
581. Він — Енкелад. Виверження Етни буває нібито через зусилля цього гіганта звільнитися з-під гори.
582] З гуком дрижить вся Трінакрія, й небо вкривається димом.
583] Цілу ми ніч на ту з’яву страшенну з-за лісу дивились.
584] Не розуміли ми, звідки той гуркіт походить, бо ані
585] Зорі не сяли вогнями, ні обрій також не світив нам
586] Зоряним блиском, але усе небо стемніло й глибока
587] Ніч непогідна у хмари закутаний місяць держала.
588] Заграва другий вже день сповіщала і з обріїв неба
589] Рання зоря розполохала вогкії тіні, як раптом
590] Вийшов із лісу незнаний якийсь чоловік чудернацький,
591] Зморений тяжко, нужденний, обдертий, і руки в благанні
592] До узбережжя простяг. Придивляємось — в бруді страшному,
593] Бороду геть запустив він, а одіж уся репяхами
594] Вкрита на ньому. Та грека, проте, у нім легко пізнати,
595] Що при озброєнні рідному посланий був проти Трої.
596] Він же, як тільки побачив іздалека зброю троянську
597] Й одіж дарданців, то вигляду цього він трохи злякався
598] й кроки затримав свої, а потім як кинувся раптом
599] До узбережжя з плачем і слізно почав нас благати:
600] “Тевкри, і зорями, й силами неба я вас заклинаю,
601] Згоден я, де б не везли ви мене, лиш візьміть із собою.
602] Я-бо один із данайського флоту, і вам признаюся,
603] Що на троянські пенати війною пішов я.,3а те ви,
604] Як провинивсь я цим злочином тяжко, мене тут у воду
605] Киньте, втопіть у безмежному морі. Як згину, хоч тільки
606] Буде потіхи, що згинув по-людськи”. Сказав це й хапає
607] Нас за коліна, до ніг припадає. А ми закликаєм,
608] Хай нам розказує, хто він, якого він роду, хай скаже,
609] Що його змушує нам відкриватись. Сам батько Анхіс тут
610] Довго не думає, а подає юнакові правицю,—
611] Родить надію у нім очевидна оця запорука.
612] Зрештою, він, позбувшися страху, розказує ось що:
613] “Я із Ітаки походжу, Улісса нещасного воїн,
614] Ахеменід на ім’я; під Трою пішов я, бо батько
615] Мій, Адамаст, був бідняк,— та краще й мені б така доля! —
616] Тут залишили мене в величезній печері циклопа
616. Про пригоди Одіссея і його супутників у печері Поліфема, осліплення циклопа (кіклопа) і чудесну втечу греків розповідає Гомер у IX пісні “Одіссеї”.
617] Друзі, забувши про те, як самі від порогів жахливих
618] В страху тікали вони. Оселя та темна, простора,
619] В пасоці вся від бенкетів кривавих. Зірок досягає
620] Велетень той (заберіть же, богове, ту погань зі світу!),
621] Глянуть на нього не може ніхто, ані слова промовить;
622] М ясо нещасних він їсть і чорну їх кров випиває.
623] Бачив на власні я очі, як двох наших друзів схопив він
624] В руку могутню і геть розтрощив їх об скелю в печері,
625] Сам горілиць простягнувшись; а пасока мила пороги.
626] Бачив, як їв він чорною кров’ю спливаюче тіло,
627] Як між зубами у нього тремтіли ще теплі частини,
628] Хоч це безкарно йому не минулось. Улісс-бо такого
629] Глуму не стерпів, в такій небезпеці свого ітакієць
630] Хисту не втратив. Бо велет, вечері смачної споживши
631] І упоївшись вином, простягнувся в печері, й відкинув
632] Голову вбік, і випльовував пасоку й куснями м’ясо
633] Всуміш з кривавим вином, уві сні. Тоді ми, помолившись,
634] Жеребом розподілили, що кожний з нас зробить, і колом
635] Стали всі разом, і гострим дрючком ми йому просвердлили
636] Око його величезне, яке одиноке з-під лоба
637] Дико дивилось, завбільшки таке, немов щит арголійський
638] Чи Аполлона світило; нарешті ми легше зітхнули —
639] Помста за друзів збулась. Та скоріш утікайте, нещасні,
640] Линви одріжте й тікайте.
641] Ох, бо таких же, як той Поліфем, що в глибокій печері
642] Має отари вовнисті і доїть, таких же жахливих
643] Інших ще сотня на цім узбережжі страшнім проживає,
644] Плем я проклятих циклопів блукає по горах високих.
645] І ретій раз місяць уже свої роги виповнює світлом,
646] Як у дрімучих лісах між барлогами звірів я диких
647] Вік коротаю й зі скель на жахливих циклопів дивлюся,
648] Вчувши лиш тупіт їх ніг і їх голос, тремчу, а злощасний
649] Ларч — ягідки і твердий, наче камінь, дерен достачають
650] Віти зелені, та з зілля коріння я рву й споживаю.
651] От я навколо дивлюся і перший я флот цей побачив,
652] Що наближався сюди. Та чий би не був він, готов я
653] Здатися,— досить уже, що від диких я тих врятувався.
654] Краще вже ви відбирайте життя, в який хочете спосіб”.
655] Ледве він вимовив це, як ми пастуха Поліфема
656] Вздріли самого, коли із отарою він із своєю
657] Сунув з гори, величезний, на берег іздавна знайомий,
658] Дика потвора, жахлива, огидна, із вибитим оком.
659] В ході впевняється, взявши у руку обчімхану сосну;
660] Вівці вовнисті при ньому, розрада його одинока,
661] Втіха в терпінні єдина.—
662] Тільки дійшов до води і забрів уже глибоко в хвилю,
663] Взявся вмивати спливаюче кров’ю, роздовбане око.
664] Стогне, й зубами скрегоче, й зайшов уже в море далеко,
665] Але й до стегон вода йому все-таки там не сягала.
666] Страхом охоплені, ми з прохачем, що нам прислужився,
667] Далі тікаємо в трепеті, мовчки відрізуєм линви,
668] І налягаємо разом на весла, й веслуємо дружно.
669] Він спостеріг і звернувся в той бік, звідки голос доходив
670] І, не спроможен нічого руками вхопити й не годен
671] Хвиль іонійських в ході дорівнятися, страшно ревнув він;
672] Хвилі на морі усі затремтіли від реву такого,
673] Аж затряслася в основах своїх вся земля італійська,
674] Й Етна крутими печерами гучно також заревіла.
675] Враз ціле кодло циклопів, розбуджене, з гір височенних
676] Рине на пристань, заповнює берег. А ми споглядаєм,
677] Як оте братство етнейське, що чолами зір досягає,
677. Братство етнейське — тобто циклопи, що живуть біля гори Етни.
678] Аж із очей те збіговисько іскрами сипле. Буває,
679] Часом стоять так дуби, що верхами до неба сягають,
680] Чи кипариси в шишковім вінку, чи Юпітерів вгору
681] Виріс то ліс і діброва Діани. А сполох нас гонить
682] Якнайскоріше розмотувать линви й вітрила під подув
683] Вітру попутного ставити швидко. Та слово Гелена
684] Остерігає, що Сцілла й Харібда в путі нас чигають,
685] На волосочку єдиному смерть вже повисла над нами
686] Тут або там на шляху, коли вчасно не здержим розгону.
687] Що ж тут робити? Вертатися треба. Та хтось нам на поміч
688] З боку вузького Пелору Борея послав вітровія.
689] От я при скелях живих майнув понад устя Пантаги,
690] Й попри затоку Мегари, і Тапс низовинний. Туди-то
691] Ахеменід, друг Улісса нещасного, вказував шлях нам,
692] Знову пливучи місцями, якими блукав він раніше.
693] Проти затоки Сіканської водяний острів Племур є,
694] Той, що давніше Ортігія звався. Алфей, кажуть, річка,
695] Скрито під морем з Еліди пропливши (де нині джерела
696] Є, Аретузо, твої), в сікулійськії води розлився.
697] Можним богам того місця з наказу приносимо жертву.
698] Потім минаю ще землю врожайну, багнисту Гелору;
699] Скель ми високих Пахіну звисаючих лиш доторкнулись.
700] Вже й Камаріна, що долею велено їй не мінятись,
701] Нам появилась, а далі Гелойські поля, там і Гела,
702] Названа дикої річки ім’ям, а ще далі високі
703] Мури свої Акрагант уже здалека нам відкриває,
704] Славний колись найдобірніших коней розплідник. Лишаю
705] Теж і тебе, Селінунте, багатий на пальми, з попутним
706] Вітром, й моря лілібейські, підводними скелями грізні.
707] Звідси прийняв, мене жалібний берег і пристань Дрепану.
708] Тут, по негодах на морі лихих, я втрачаю Анхіса,
709] Батька й розраду мою у журбі і тужливій недолі.
710] Тут, любий батечку мій, ти мене покидаєш в знемозі.
711] Гей, як же марно з таких багатьох ти пригод врятувався,
712] Навіть і віщий Гелен, хоча стільки страшного пророчив,
713] Не передрік цього смутку, ні навіть Келайна жорстока.
714] Так ці скінчились зусилля, така була ціль тим блуканням.
715] Звідти як вирушив я, то привів мене бог в ваші землі”.
716] Так нам батько Еней, коли всі його слухали пильно,
717] Розповідав про призначення боже й свої мандрування;
718] Врешті, замовк, закінчивши на цьому, й пішов на спочинок.
