Зміст
Прибувши до Італії, Еней висаджується біля міста Кум і в храмі Аполлона зустрічається з жрицею Сівіллою, яка віщує його долю. Він просить Сівіллу зробити так, щоб він побачився в підземному царстві з тінню свого батька Анхіса. Сівілла показує йому, як туди дістатися. Еней ховає Мізена і здобуває вказане Сівіллою “золоте гілля”. По принесенні жертви Прозерпіні Еней із Сівіллою спускається в підземне царство. Тіні померлих біля ріки Ахеронту, через яку перевозить Енея Харон. Зустріч з Цербером. Царство судді Міноса, різні види тіней. В Елісії, країні вічного блаженства, Анхіс викладає синові своє вчення про очищення і переселення душ і показує йому нащадків-славетних римлян, починаючи з Ромула, засновника Рима, і кінчаючи Марцеллом, племінником і зятем Августа. Еней повертається на землю.
1] Так він крізь сльози промовив і, флоту пустивши повіддя,
2] До узбережжя евбейського, врешті, до Кум допливає.
3] Судна носами до моря звернулись, і міцно зубами
4] їх якорі прикріпляли, а до узбережжя пристали
5] Круглі корми. На берег Гесперії юні загони
6] Спритно зіскакують. Сім’я вогненне одні добувають,
7] Сховане в жилах камінних, ті — дерево тягнуть із лісу,—
8] Звірів криївки густі, а ті — воду знаходять джерельну.
9] А благочесний Еней до вершин, де владарить над нами
10] Бог Аполлон, іде далі в велику печеру, в таємне
11] Лігво страшної Сівілли, великого духа якої
12] Й серце делійський віщун наповняє натхненням, майбутнє
13] їй відкриває. В гай Трівії, в дім золотий вони входять.
14] Є така вість, що Дедал, утікаючи з царства Міноса,
15] Зваживсь плисти у повітрі на крилах прудких і в дорозі
16] Тій незвичайній заплив аж до Арктів холодних, і, врешті,
17] Легко осів на Халкідськім узгір’ї. І тут, де уперше
18] Твердо вчув землю, весла крилаті приніс він у жертву,
19] Фебе, тобі і храм спорудив величавий. В притворі —
20] Смерть Андрогея, а далі покара, яку Кекропіди
21] Змушені мати — давати (о горе!) сім діток щороку.
21. …сім діток щороку — Андрогей, син Міноса, переміг на всіх афінських іграх; афінський цар Егей убив його з заздрощів. За це афіняни змушені були посилати на Кріт щороку сім юнаків і сім дівчат на поїдання Мінотавру.
22] Урна на жереби є там. Навпроти здіймається вгору
23] З моря кносійська земля. Любов до бика тут жахлива,
24] І Пасіфая, і ложе таємне, і змішані роди.
25] Далі двоббразний вид Мінотавра стояв тут — кохання
23. Кносійська земля — острів Кріт.
25. …двоббразний вид Мінотавра…— 3 головою і хвостом бика.
26] Грішного слід. Тут подвиг той славний — будова і ходи
27] Плутані і нерозв’язні блукання. Але ж і Дедал вже
28] Зглянувсь на щире кохання царевої доньки й зрадливі
29] Ходи таємні у. замку відкрив, показавши, де вихід
30] Ниткою. Частку велику, Ікаре, ти в творі такому
27. Мова йде про крітський лабіринт.
30. Дедал дав Аріадні нитку, щоб вивести Тесея з лабіринту.
31] Мав би, якби лише смуток дозволив. Твої він пригоди
32] Ьирізьбить пробував двічі у золоті, й двічі у батька
33] Падали руки. І далі дивились би так, та вернувся
34] Посланий перше Ахат, а з ним Феба і Трівії жриця,
35] І лавка дочка Деїфоба, що так до царя промовляла:
36] “Ні, не таких тепер час вимагає оглядин, нам треба
37] Семеро з стада волів, які дотепер не впрягались,
38] Тут заколоти й овечок за звичаєм вибраних стільки ж”.
39] Так наказала Енеєві. Не зволікавши й хвилини,
40] Жертву за словом її приносять мужі невідкладно,
41] Й тевкрів запрошує жриця ввійти до високого храму.
42] Витято в схилі високої скелі печеру велику;
43] То туди входів широких веде і воріт сто, а звідти
44] Стільки ж іде голосів у той час, як Сівілла пророчить.
45] От до порога прийшли, а діва: “Пора запитати
46] Долю нам,— каже,— свою, то ж бог ось, сам бог тут”. Це мовить
47] Перед дверима, і раптом обличчя й весь вигляд змінився,
48] Коси розвіялись в неї, а груди здіймаються, й серце
49] Диким набрякло шаленством, і більша здається, і голос
50] В неї нелюдський. Овіяна силою близького бога,—
51] “Щось забарився ти,— каже,— троянче Енею, з обітом
52] І молитвами? Все баришся ти? Раніш не відкриють
53] Уст своїх віщих двері великого храму”. Сказала
54] Й змовкла, а тевкрів, немов у гарячці, усіх затрусило,
55] Й цар їх із дна свого серця таке посилає благання:
56] “Фебе, ти завжди в біді до троянців бував милосердний,
57] Ти і дарданську стрілу напутив, і Парісові руки
57. …дарданську стрілу напутив…— Ахілл — онук Еака, загинув від стріли Паріса.
58] На Еакідове тіло; мене по морях розмаїтих
59] Вів ти, які величезні простори земель обмивають;
60] В дальнім Массільськім краю і в полях, що до Сірт простяглися,
61] До берегів італійських тікаючих все ж ми дістались.
62] Хай же недоля троянська не далі за нами йде слідом!
63] Ви ж, о богове й богині, всі разом, яким на заваді
63. Маються на увазі Юнона, Мінерва і Нептун.
64] Був Іліон, була слава дарданська немилою, згляньтесь
65] Ви над пергамським народом ласкаво. І ти, найсвятіша
66] Віщая діво, що знаєш майбутнє,— не царства прошу я,
67] Що не належить мені,— дай в Лації тевкрам притулок,
68] Трої богам і пенатам, що гнані блукають. Збудую
69] Фебові й Трівії з чистого мармуру храм і святкові
70] Дні встановлю та їх іменем Феба назву я. Й на тебе
71] Захисток жде величавий в державі моїй, де я віщі
71. Величавий храм спорудив Аполлонові імператор Август на Палатинському пагорбі, немовби виконуючи обітницю Енея.
72] Книги твої загадкові пророцтва, моєму народу
73] Дані, складу і тобі, о мати, мужів присвячу я
74] Вибраних. Лиш не давай на листочках свої ворожби нам,
74. Ворожби на листочках — так звані “Сівіллині книги”, в яких містилися висловлювання — пророцтва Кумської Сівілли, що їх роз’яснювала спеціальна колегія жерців.
75] Щоб не летіли розкидані, буйним вітрам на забаву;
76] Дай нам пророцтво сама, я благаю”. І мову урвав він.
77] Та у печері віщунка, іще не приборкана Фебом,
78] В шалі бушуючи, пробує, чи не удасться позбутись
79] Бога великого з серця. Та бог тим більше уста їй
80] Спінені тисне, і серця їй дикість приборкує дужче,
81] І втихомирює. Раптом самі вже собою відкрились
82] Сто величезних воріт храмових, і пророцтво віщунки
83] Там залунало в повітрі: “Нарешті, по довгих пригодах,
84] Що на морях їх зазнали,— й на суші чекають ще важчі,—
85] овшдуть дарданці у царство лавінське, ти цим не турбуйся.
86] Та вони скажуть: “Бодай би не входили”. Бачу я війни,
87] Війни жахливі, і Тібр я он бачу, що сповниться кров’ю,
88] Буде ж бо там Сімоент, буде Ксант, буде табір дорійський,
89] І народився вже в Лації другий Ахілл від богині.
89. Другий Ахілл — Турн, син богині Венілії.
90] Та не відійде нікуди присутня при тевкрах Юнона,
91] В час, коли ти у великій потребі в яких лиш не будеш
92] Міст і племен італійських благати собі допомоги!
93] Лиха такого причиною знову ж до тевкрів прихильна
94] Буде чужинка, знов ложе чуже…
92. Пророкується звертання Енея до Евандра по допомогу.
93-94. Війна точитиметься за Лавінію — дочку Латина, наречену Турна.
95] Ти лиш нещасть не лякайся, ставай проти них сміливіше,
96] Ніж дозволяє тобі твоя доля. Путь перша рятунку,
97] Що й не гадав ти про неї, відкриється з грецького міста”.
97. …з грецького міста.— Тобто з грецького міста Палантея (Евандр був вихідцем з Греції).
98] Цими словами Сівілла кумейська із місця святого
99] Страшно й неясно виспівує й виє з печери, правдиве
100] З темним мішаючи. Так Аполлон нею віжками править
101] І попід груди шалену острогами коле. Як тільки
102] Шал уступив і уста її спінені втихли, промовив
103] Цими словами герой наш Еней: “Вже ніякі, о діво,
104] Нові нещастя мене несподівані більше не стрінуть.
105] Все вже в своїй голові уявив я собі і продумав.
106] Лиш одного я прошу: якщо тут до підземного царства
107] Є якісь двері, є чорне болото, яке розлилося
108] З повені хвиль Ахеронту, то хай же дозволено буде
109] Стати мені перед очі батька мого дорогого.
110] Ти мені шлях покажи й відчини туди браму священну.
111] Я його з полум’я вирвав, як тисячі стріл по нас били;
112] Виніс його я з юрби ворогів на цих плечах. Пройшов він
113] Разом зі мною дорогу по всіх океанах, терпів він,
114] Немічний, моря і неба знегоди усі понад сили
115] І понад старості долю. Отож він наказував щиро,
116] Щоб уклонивсь я порогам твоїм, щоб благав тебе дуже.
117] Мати, благаю, зглянься, всесильна, на сина, на батька,
118] Бо ж і Геката гаї авернійські тобі доручила.
119] Міг же Орфей із темряви викликать мани дружини,
120] Хоч його сила в дзвінких лише струнах, в кіфарі фракійській.
121] Брата також міг Поллукс відкупити позмінною смертю,
122] Сто раз пройшовши туди і сюди. Чи згадати Алкіда
123] Або Тесея? І мій від Юпітера рід розпочався”.
124] Поки він цими словами благав і за вівтар держався,
124. …за вівтар держався…— Вівтаря торкався той, хто просив у богів покровительства.
125] Відповідала віщунка: “Божистої крові потомку,
126] Сину Анхіса, троянче, легкий перехід до Аверна,
127] Вдень і вночі там чорна Дітова брама відкрита,
128] Тільки вернутися звідти і вийти на світ цей небесний —
129] Це уже труд, це справа велика. І деякі тільки,
130] Що їх Юпітер у ласці своїй полюбив, чи їх доблесть,
131] Божих синів, аж на небо піднесла. Ліси ж поміж нами,
132] І наоколо Коціт розлив свої чорнії води.
133] Що ж, як бажання у тебе таке, така в серці жадоба
134] Два рази озеро Стікс пропливти і два рази Тартар
134. Два рази… Стікс пропливти…— за життя і після смерті.
135] Чорний уздріть, як приємно на труд цей шалений пуститись,—
136] Знай, що слід перше зробити: десь криється між деревами
137] В тінях гілля із листям і пруттям гнучким золотеє —
137. …гілля… золотеє…— Золота гілка у сказаннях багатьох народів — чарівний талісман, який відкриває дорогу до скарбів, надр землі тощо.
138] Святощі це для Юнони підземної, їх укриває
139] Гай, і похмурою пітьмою їх сповивають долини.
140] Та не дозволено в схови підземні раніше вступити,
141] Доки не зірвано з дерева наріст отой злотолистий;
142] Це як ралець Прозерпіна-красуня собі встановила.
143] Зірвеш ту віть золоту — і друга уже виростає,
144] Й гілка ота вже таким же квітчається знову металом.
145] Отже, ти високо й пильно дивись і, як тільки побачиш,
146] В руку бери, так годиться. Бо легко сама тобі дасться,
147] Як лиш покликаний долею ти; а як ні, то не знайдеш
148] Сили, щоб взяти її, не зітнеш її й сталлю твердою.
149] Є біля тебе, крім того, ще тіло померлого друга,—
149. …тіло померлого друга…— тобто стерничого Палінура.
150] Гей, ти не знаєш,— і цілий твій флот оскверняється трупом;
151] Ти по пораду тим часом прийшов і нам топчеш пороги.
152] Спершу його віднеси і належним вшануй похованням;
153] Чорні ягнята сюди приведи, як очищення жертву.
154] Так лише Стіксу побачиш гаї і живим недоступне
155] Царство”. Мовила так і, зімкнувши уста свої, змовкла.
156] Смуток обличчя його огорнув, невідоме майбутнє
157] Важить в своїй голові він. За ним і Ахат поступає,
158] Вірний товариш його, у такій же журбі, крок за кроком;
159] Так між собою удвох розмовляли вони й міркували,
160] Друга якого померлого мала на думці віщунка,
161] Тіло чиє поховати належить. І от на сухому
162] Березі бачать Мізена вони, що загинув нужденно,
163] Сина Еола — Мізена. Умів від усіх він найкраще
164] Міддю скликати мужів і Марса в них співом будити.
165] Гектора був це товариш великого, з Гектором разом
166] Завжди у бій він ходив, і сурмою, і списом славетний,
167] А як Ахілл поконав того мужа й зігнав з цього світу,
168] Цей завзятий герой приєднався як друг до Енея,
169] До дарданійця, і вибрав не гірше. Та разу одного
170] Він, у безумстві своєму, заграв над просторами моря,
171] Дуючи в мушлю порожню, й богів з ним змагатися кликав.
172] Виклик змагання прийняв сам Трітон, якщо вірити можна,
173] І межи скелями, в спінених хвилях, втопив того мужа.
174] Всі обступили кругом його, й тяжко усі голосили.
175] Перший найбільше Еней ридав поміж ними побожний.
176] Потім Сівілли наказ виконувать швидко беруться,
177] І починають в сльозах вони дерево зносить негайно,
178] І похоронне складати багаття, щоб неба сягало.
179] Йдуть до старезного лісу, високого звірів притулку;
180] Падають сосни, й видзвонює падуб під лезом сокири,
181] Балки розколюють клинням вони берестові й дубові,
182] Ще й ясени величезні з високих верхів’їв спускають.
183] І при роботі такій не бракує й самого Енея,
184] Товаришів підганяє він, сам за ту зброю береться.
185] А за роботою думку в умі він снує сумовиту,
186] На безконечні погляне бори й починає молитись:
187] “От коли б те золотеє гілля між дерев показалось
188] В цьому великому гаї мені? Ох, по правді-бо щирій
189] Все, наш Мізене, про тебе нам віщувала віщунка”.
190] Ледь він це мовив, як голубів пара злетіла із неба
190. …голубів пара…— Голуб — птах, присвячений Венері.
191] Й, перед самими очима героя майнувши, присіла
192] На моріжку на зеленім. Пізнав тоді витязь могутній
193] Матерніх птиць і, зрадівши, благав їх: “Будьте мені ви
194] Провідниками й вкажіть, якщо є десь, дорогу, і льотом,
195] Просто прямуйте в ліси, де галуззя багате родючу
196] Землю затінює. Мати-богине, в тяжку цю годину
197] Не покидай мене”. Мовив і став; і уважно дивився,
198] Що за знаки подають, і куди попрямують у льоті.
199] Ті ж для годівлі злетіли настільки, що оком доглянуть
200] Міг би, хто стежив за ними. Тоді, як над гирло Аверну
201] Тяжко пахучого вже прилетіли, то швидко знялися
202] І, через легке повітря майнувши, на бажанім місці,
203] На двоприродному дереві сіли. А там надзвичайне
203. …на двоприродному дереві — дерево, що мало гілки і звичайні, і золоті.
204] Золота світло заграло в галуззі; як часом буває,
205] Зазеленіє посеред лісів молодими гілками
206] В найтріскучіші морози омела, яка на чужому
207] Виросла круглому пні і шафранною порослю в’ється.
208] Так золота виглядала галузка у тіні дубовій,
209] Так шелестіли листочки у подуві тихого вітру.
210] Жадібно враз ухопивши, Еней відчахнув її тут же,
211] Хоч не давалась, і прямо в домівку віщунки заносить.
212] На узбережжі тим часом Мізена оплакали тевкри,
213] Тлінному праху безмовному шану віддавши останню.
214] Сосон смолистих багато й дубини зрубавши, найперше
215] Склали велике багаття вони і темним довкола
216] Віттям жалоби все вмаїли, спереду ж ставляють рівно
217] В ряд кипариси смутні, їх зброєю вкривши ясною.
217. …кипариси смутні…— Кипарис — символ смутку і скорботи. Стародавні греки і римляни вішали кипарисову гілку біля дверей будинку, де хтось помер, а кипариси садили край могил.
218] Ще інші воду гарячу готують, котли наставляють,
219] Щоб закипіли в вогні; скостеніле в ній тіло обмивши,
220] Мазями мажуть. Зчиняється плач. Тоді тлінні останки,
221] Вмиті сльозами, на мари кладуть, а на них закидають
222] Ще й паполому багряну, відоме усім покривало.
223] Ті ж до багаття уже підійшли,— сумна це послуга,—
224] І за звичаєм батьків смолоскип, відвернувшись, підклали.
225] З ладану жертва і тризна палає, й з оливою жбани.
226] Тільки що полум я згасло і попіл осів, полили ще
227] Винами рештки нестлілі й впиваючий попіл. А кості,
228] Зібрані в мідяну урну, поклав Коріней; а потому,
229] Чистої взявши води, він три рази всіх друзів обходить,
230] Легко їх кропить росою з родючої гілки маслини;
231] Так товариство очистив і слово промовив прощальне.
232] Тут же побожний Еней височенну могилу насипав
233] І на вершечку підхмарнім поклав і кермо, і сурму він —
234] Мужа того все знаряддя. Мізеном від нього зоветься
235] Нині гора та й на вічні віки береже це імення.
236] Все це зробивши, виконує швидко накази Сівілли.
237] Там глибочезна печера була кам’яна, що широкі
238] Челюсті мала, закриті і озером чорним, і тьмяним
239] Лісом. А понад печерою тою ніколи й пташина
240] Не пролітала, такий-бо там подих із чорного гирла
241] Вгору злітав і ген під самі небеса піднімався.
242] (Тим-то і греки те місце Аорном безпташним назвали).
242. З Авернського озера піднімались шкідливі випари, що не дозволяли навіть птахам пролітати над ним. Через те греки назвали його “Аорнос”, тобто “без птахів”.
243] Жрець тут найперше поставив чотири воли чорноспинні
244] Й чола вином узливав їм, а потім із чіл, з-поміж рогів,
245] Вирвав шерстини найдовші й в священний вогонь їх укинув;
246] Це як завдаток на жертву. І голосно кличе Гекату,
247] Сильну і в небі, й в Еребі. А інші ножі підкладають,
248] Кров іще теплу збирають у чаші. Еней підступає
249] Й сам чорнорунну ягницю мечем убиває для неньки
250] Мстивих богинь і сестри їх великої; ялівку ж ріже
249-250. …для неньки мстивих богинь…— Матір’ю фурій була Ніч, дочка Хаоса, сестрою — Земля.
251] В жертву тобі, Прозерпіно. Відтак починає у пітьмі
252] Вівтар ладнати для Стіксу владики; все м’ясо волове
252. …для Стіксу владики…— для Плутона.
253] В полум я кинув, з маслини олією тельбухи кропить,
254] В жарі палаючі. А як заблисла вже заграва перша
255] Й стало світати навкруг, під ногами земля застогнала,
256] Заколихались верхів’я лісів і, здавалося, чути,
257] Як десь собаки завили у пітьмі з приходом богині.
257. …з приходом богині — Гекати, яка відкриває вхід до підземного світу.
258] “Гетьте, незвані, геть звідси! Виходьте! — волає віщунка,—
259] З цілого гаю виходьте усі. А ти у дорогу
260] Ладься і з піхов свій вихопи меч, бо тут треба, Енею,
261] Духа бадьорості, треба у час цей залізного серця”.
262] Тільки сказала і в шалі у гирло відкрите печери
263] Вскочила; за провідницею й він вирушає відважно.
264] Всі ви, богове, володарі душ, і ви, тіні безмовні,
265] Хаосе, й ти, Флегетоне, й простори нічного мовчання!
266] Мовить, що чув я, дозвольте і з вашої волі розкрити
267] Тайни підземних глибин, оповиті у пітьму глибоку.
268] йшли у самотній ночі крізь пітьму вони, і пустинні
269] Області Діта, і царства порожні його. Ось такою
270] Часом буває дорога у лісі при сяйві непевнім
271] Місяця, в світлі скупому, як небо Юпітер огорне
272] Тьмою, як чорная ніч від речей всі їх барви одніме.
273] Перед передсінком самим, ізкраю, в Орковім гирлі
274] Смуток і мстива Гризота звили собі свої кубла.
275] Пошесті теж там бліді оселилися й Старість невтішна,
276] Страх там і Голод, дорадник до злого, і Злидні погані,
277] Постаті з виду страшні. Там Смерть, і скорботна Робота,
278] Й Сон, споріднений Смерті, і грішні Утіхи розпусні.
279] На протилежнім порозі Війна смертоносна й залізні
280] Фурій світлиці, а далі Незгода безглузда в гадючі
281] Коси свої скиндячки повплітала, у пасоці вмиті.
282] В самій середині віття, мов руки старі, простягає
283] Тінявий берест високий,— на ньому неначе гніздяться
284] Марева сонні, зрадливі, під кожним листочком осівши;
285] Безліч, крім цього, потвор там зібралося різноманітних:
286] В брамі Кентаври стоять на припоні, і Сцілли двовиді,
287] І Бріарей стораменний, і грізная гідра Лернейська,
288] І вогнезбройна Хімера, й Горгони, і Гарпії люті,
289] І тритілесної постаті тінь. Тут Еней наш, пройнятий
289. …тритілесної постаті тінь — Геріон.
290] Страхом раптовим, меча добуває і вістрям у вічі
291] Стрічним усім наставляє; й якби лиш товаришка мудра
292] Не пояснила йому, що це все тільки легкі, безкровні
293] Тіні літають, що це із істот тільки з’яви пустії,—
294] Був би накинувсь на тіні і марно залізом рубав би.
295] 5 Звідси дорога до хвиль тартарійського йде Ахеронту.
296] Вир тут бездонний болотом клекоче й кипить каламуттю,
297] Грязь усю звідси, й пісок, і намул у Коцит викидає.
298] Вод і річок цих незмінно Харон стереже, перевізник,
299] Страшно брудний, закуйовдженим заростом сивим у нього
300] Все підборіддя укрите, а очі аж іскрами сиплють,
301] Одіж кальна із плечей, зав язана в вузол, звисає.
302] Сам він суднину багром підпихає, вітрилами править,
303] Човном іржавої барви небіжчиків возить; вже досить
304] Підстаркуватий, та старість у бога ще кріпка і яра.
305] До берегів цих юрба розмаїта вся кинулась валом,
306] Чоловіки, і жінки, і тіні величних героїв,
307] Що розпрощались з життям. Тут хлопці були і дівчата,
308] Ще незаміжні, і ті юнаки, що їх перед очима
309] їхніх батьків на багаття поклали. Як листя багато
310] В перший осінній мороз облітає в лісах, скільки птахів
311] З-понад глибокого моря прилине, як холод зимовий
312] Ген аж за море жене їх, у теплі краї посилає,—
313] Всі там стояли й благали, щоб першими перевезтися,
314] Руки свої простягали, до другого берега рвались.
315] Та перевізник похмурий приймає лиш декого в човен,
316] Інших усіх відганяє, не хоче на берег пустити.
317] Це здивувало Енея, й він, тиском тим вражений дуже,
318] Мовив: “Скажи мені, діво, чого ця юрба над рікою
319] Хоче, чого домагаються душі, і в чому різниця,—
320] Ці покидають цей берег, ті ж хвилі гребуть каламутні?”
321] Так відказала на це довговічна Енеєві жриця:
322] “Сину Анхіса, без жодного сумніву божий потомку,
323] Це, бач, глибокі болота Коциту й стігійське багнище,
324] Навіть богове, поклявшися ними, не зломлять присяги.
324. Присягати підземною річкою Стіксом було найсвященнішою присягою. У поемі Юпітер не раз присягається Стіксом.
325] Вся ця юрба, яку бачиш,— смутні непохованих тіні;
326] Цей перевізник — Харон, а по хвилях поховані їдуть.
327] Перше не вільно на берег страшний по цих глухоревучих
328] Хвилях возити, ніж кості їх ляжуть в своїх домовинах.
329] Сто літ блукають вони і над берегом цим ось літають,
330] Щойно тоді допускають їх знов до дряговин жаданих”.
331] Тут зупинився потомок Анхіса, затримавши кроки,
332] Думав він довго і долею душ нещасливих журився.
333] Тут і сумних, і позбавлених шани, належної вмерлим,
334] Бачить Левкаспа й Оронта, начальника флоту лікійців.
335] Іх-то, коли виїздили з-під Трої на хвилях бурхливих,
336] Австер втопив, на мужів та їх човен навіявши хвилі.
337] Тут і керманич стояв Палінур, що, зірки споглядавши
338] Серед дороги лівійської, в море скотився глибоке,
339] Впавши з корми. І заледве його тут сумного впізнавши,
340] В сутінку темнім, озвався Еней: “Хто ж з богів, Палінуре,
341] Вирвав тебе з-поміж нас і в морськую безодню укинув?
342] Ну-бо, скажи. Бо мене Аполлон, який досі ніколи
343] Слова нам даного ще не зламав, обманув лиш у цьому.
344] Він-бо мені передрік, що ти море здоровий проїдеш
345] І до авзонських причалиш земель. Де ж обіцяне слово?”
346] Той же на це: “Анхісіде, наш вождю, ні Феба пророцтво
347] Не ошукало тебе, ані бог не втопив мене в морі.
348] Бо під навалою сили великої в мене зірвалось
349] Раптом кермо, яке дуже беріг і яким керував я.
350] І потягнув я його стрімголов за собою. Клянуся
351] Морем суворим, не так в ту хвилину боявся за себе,
352] Як я боявся, щоб твій корабель не піддався тим хвилям;
353] Бо ж і приладдя позбувся, й керманича збито із нього.
354] Довгі зимові три ночі метав мною Нот буревійний
355] По необмежених водних просторах; четвертої ж днини
356] З гребня високої хвилі Італію вздрів я й поволі
357] До суходолу, рятуючись, вже наближався, як збройні
358] Люди на мене напали лихі, сподіваючись, мабуть,
359] Здобич узяти. Від мокрого одягу геть обважнів я,
360] Й руки мої скостенілі за скелі шорсткі вже хапались.
361] Хвиля й тепер мене миє й хитає на березі вітер.
362] Щиро благаю, на світло тебе заклинаю небесне,
363] Миле тобі, і на батька, й Іула, твою всю надію,
364] Вирви із лиха мене, нездоланний! Чи кинь ти на мене
365] Жменю землі, ти це можеш, зайди до Бєлінського порту,
365. …до Бєлінського порту…— порту міста Велії, яке було засноване в 543 р. до н. є., отже, Вергілій допустився тут анахронізму.
366] Чи, коли спосіб є інший який, що його показала
367] Мати-богиня тобі — бо не вірю, щоб сам ти без волі
368] Божої намір мав ріки страшнії оці і Стігійське
369] Озеро перепливати,— подай нещасливому руку
370] І через хвилі візьми із собою, щоб хоч після смерті
371] Міг я, нарешті, отут у спокійній оселі спочити”.
372] Так він сказав, а на це так озвалась до нього віщунка:
373] “Звідки тобі, Палінуре, прийшло це бажання жахливе?
374] Ти, непохований, мав би побачити води Стігійські
375] Й грізну ріку Евменід? Без дозволу ти на цей берег
376] Хочеш вступити? Ніяк не надійся, що зможеш мольбою
377] Божі закони змінить. Та слово утіхи в тяжкому
378] Горі затям: бо сусіди, зловісними знаками довго
379] Лякані скрізь по містах, твої з жертвами кості вшанують,
380] Пагорб могильний насиплють тобі, та влаштують і тризну,
381] Й край цей на вічні часи назоветься ім’ям Палінура”.
381. Автор має на увазі мис Палінура в Луканії.
382] Цими словами журбу відігнала і біль на хвилину
383] З серця сумного зняла,— він тішився назвою краю.
384] Отже, йдуть далі по тій же дорозі й доходять до річки;
385] Як перевізник помітив їх ще від стігійської хвилі,
386] Як тихим гаєм ішли, прямуючи просто до річки,
387] Перший до них обізвався й словами такими промовив:
388] “Хто б ти не був, що у зброї до нашої річки прямуєш,
389] Нам уже звідти скажи, чого хочеш, спини свої кроки.
390] Тут-бо лиш місце для тіней, для Сну й для снотворної Ночі.
391] Тіл же живих на стігійськім човні тут не вільно возити.
392] Радості досі не мав я за те, що прийняв я Алкіда
393] Тут ось на озері, ні за Тесея, ні за Пірітоя,
394] Хоч, від богів народившись, були непоборної сили.
395] Той тартарійську собаку з-під самого царського трону
395. Тартарійська собака — Цербер, страж пекла.
396] В путах, тремтячу, голіруч волік, а ті два намагались
397] Дітову жінку із спальні схопити”. На це коротенько
397. Дітова жінка — Прозерпіна. її хотіли викрасти Тесей і Пірітой.
398] Відповіла йому так амфрісійська віщунка: “Не бійся,
398. Амфрісійська віщунка — Кумська Сівілла, якій відкриває майбутнє бог-ясновидець Аполлон, що колись пас череди Адмета на берегах річки Амфріс.
399] Підступу тут ніякого немає, насильства ця зброя
400] Не заподіє. Вічно нехай воротар велетенський
401] Бреше в печері і тіні безкровні лякає, нехай там
402] В дядька порогів безвинна пильнує собі Прозерпіна.
402. …в дядька порогів…— Плутон був чоловіком Прозерпіни і її дядьком.
403] Це ось троянець, побожний Еней, хоробрістю славний;
404] В темінь Ереба найглибшу іде він до батька. Як навіть
405] Приклад такої любові тебе не розчулить, то на ось,—
406] І відкриває галузку, яку під полою ховала,—
407] Глянь, пізнавай”. В того серце, запалене гнівом, остигло,
408] Й більш він ні слова. Дивується з дару почесного долі,
409] З віття, якого не бачив так довго, і темно-зелений
410] Човен назад повертає, і близько до берега їде.
411] Потім всі душі, які на лавках довжезних містились,
412] Гонить і місце готує. В середину потім Енея,
413] Велетня, в човен саджає. А той заскрипів весь, обшитий
414] Шкурою, під тягарем, і крізь шпари багато болота
415] Втиснулось. Ледве, з бідою, віщунку й героя за річку
416] Висадив цілих, в зелений комиш, у болото страшенне.
417] Цербер тримордий, великий, розтягтись на цілу печеру,
418] Саме при вході, всю повнив місцевість своїм валуванням.
419] Тільки уздріла віщунка, що в нього гадюками грива
420] їжиться, кидає коржик, заправлений зіллям чарівним
421] З медом солодким. А він три скажені пащеки голодні
422] Миттю роззявив, і здобич хапає, й хребет величезний
423] Свій на землі простягає, розлігшись на цілу печеру.
424] Тільки цей сторож заснув, а Еней вже виходить і швидко
425] Берегом річки іде, з-за якої ніхто не вернувся.
426] Раптом почулися крики тоді і квиління жахливе,
426-547. Перша частина підземного світу складається з п’яти зон: у першій перебувають душі немовлят (426-429), у другій — невинно страчені (430-433), у третій — самогубці (434-439), у четвертій — жертви нещасного кохання (440 — 476), у п’ятій — загиблі в боях герої (477-547).
427] Плакали душі дитячі на першім порозі; віднявши
428] їх від грудей і життя відібравши утіху солодку,
429] Чорна година взяла і в могилі сумній оселила.
430] Поруч були, що безвинними смертної кари зазнали.
431] Та не без суду й вони, жебраками місця здобувають.
432] Мінос-суддя потрясає тут урною й кличе на раду
433] Тіні безмовні, й життя, і провини усіх розглядає.
434] Дальші місця зайняли ті сумні, що самі наложили
435] Руку на себе, невинні, яким це життя так набридло,
436] Що й позбулися його. Як хотіли б тепер на ясному
437] Світі і злидні вони, і тяжкую роботу терпіти!
438] Не дозволяє їм доля, й ненависна хвиля сумного
439] Озера зв’язує, й Стіксові дев’ять рамен їх тримають,
440] Воду розливши. А близько звідсіль, розгорнувшись, широкі
441] “Смутку поля” показались,— таку вони назву там мають.
442] Тут були ті, кого жаром жорстоке зв’ялило кохання
443] Немилосердне. Стежками блукають у миртовім гаї
444] Й тихо ховаються, навіть по смерті журби не позбувшись.
445] Тут він побачив і Федру, і Прокру, й сумну Еріфілу,
446] Що від жорстокого сина показує рану жахливу.
447] Далі Евадну, а там Пасіфаю і Лаодамію;
448] Слідом іде і Кеней, що раніш юнаком був, та знову
449] Жінкою став, що доля колишню їй стать повернула.
450] А поміж ними блукала в великому лісі Дідона-
451] Фінікіянка, а рана у неї ще свіжа. її ж то
452] Зразу троянський герой розпізнав тоді в сутінках “зблизька,—
453] Лиш невиразно, як часом, коли хтось у хмарах побачить
454] Місяць новий, чи той, може, привидівсь йому; він заплакав
455] Ревно й у щирім коханні отак промовляє до неї:
456] “Бідна Дідоно, я бачу, правдива була в мене вістка,
457] Що ти погасла, мечем гостролезим життя припинивши.
458] Я був причиною смерті твоєї? Зірками клянуся,
459] Небом і правдами всіми, якщо вони є під землею,
460] Що проти волі, царице, твої береги я покинув.
461] Але накази богів, що велять мені й нині у пітьмі,
462] В диких місцях непрохідних блукать серед темряви ночі,
463] Владно мене повели. Не міг я й повірити навіть,
464] Що, відпливаючи, стільки тобі спричиню я печалі.
465] Кроки затримай свої і від наших очей не ховайся.
466] Нащо тікаєш? Це доля дала розмовлять нам востаннє”.
467] Цими словами палаючий гнів її й погляд похмурий
468] Прагнув зм’якшити Еней і з очей її викликать сльози.
469] Втупивши очі у землю, стояла вона, відвернувшись,
470] І не змінивсь її вигляд під впливом початої мови
471] Більше, ніж був би це камінь твердий чи скала Марпесійська.
472] Врешті, зірвалася раптом і з гнівом у серці побігла
473] Знов до тінистих гаїв, де Сіхей, чоловік її давній,
474] Відповідає турботою їй і взаємним коханням.
475] Отже, й Еней, пригодою тою уражений тяжко,
476] Довго сльозами її проводжає й жаліє сердечно.
477] Звідси йдуть далі в призначену путь, аж спинились на нивах
478] Крайніх,— ті ниви окремо прославлені в війнах герої
479] Тут заселяють. Зустрівсь їм Тідей і узброєнням славний
480] Партенопей, а ще далі тінь бліда Адраста, й на світі
481] Цьому оплакані щиро дарданці, полеглі у битвах.
482] Тож їх побачивши всіх у шерегу довгому, тяжко
483] Він застогнав — і Главка, й Медонта, й за ним Терсілоха,
484] Антенорідів всіх трьох, і Церери жерця Полібота,
485] І з колісницею ще і при зброї ще досі Ідая.
486] З гомоном душі праворуч його обступили й ліворуч —
487] Бачити раз їм не досить, їм любо з ним довше побути,
488] Порозмовляти із ним, про причину приходу дізнатись.
489] Але данайців вожді найзначніші й за ними фаланги
490] Військ Агамемнона, лиш запримітили мужа в блискучій
491] Зброї у тіні, від страху великого всі затремтіли
492] Й стали тікать, як колись то бувало, до суден, а інші —
493] В крик, та не дуже, бо голос урвався, не вийшовши з горла.
494] Тут Пріаміда він Деїфоба, в якого все тіло
495] Зовсім спотворене, бачить; жорстоко скалічений був він:
496] Руки обидві, обличчя і скроні у ранах, бо вуха
497] Вирвані й ніс мав обрізаний — рана була це погана.
498] Дикі знущання сліди, тремтячи, він старався закрити.
499] Ледве впізнавши, Еней йому голосом мовив знайомим:
500] “Сильний в боях Деїфобе, нащадку високого роду
501] Тевкра, гей, хто ж захотів на тобі так помститись жорстоко?
502] Злочину хто ж це такого посмів на тобі допуститись?
503] Чув я про тебе, що ти, утомившись, останньої ночі
504] В січі пеласгів спочив на безладному покладі трупів.
505] Я ж бо насипав могилу порожню тобі на ретейськім
506] Березі й тричі ще голосом сильним я тінь твою кликав;
507] Охороняє те місце і назва, і зброя. Тебе ж я,
508] Друже, не зміг, як тікав з батьківщини, знайти й поховати”.
509] А Пріамід: “Нічогісінько не занехаяв ти, друже;
510] Для Деїфоба й для тіні посмертної все учинив ти,
511] Лиш моя доля і злочин лаконки проклятий в нещастя
511. …злочин лаконки проклятий…— Єлени, що після смерті Паріса стала дружиною Деїфоба і видала його Менелаю.
512] Ввергли мене,— отакий по собі вона спомин лишила.
513] Знаєш ти добре і сам, як ніч ту останню в зрадливих
514] Радощах ми провели. І мусимо ми пам’ятати
515] Всі, коли кінь проклятущий в Пергам наш високий ускочив,
516] Як у важкім животі він озброєних воїнів вніс нам.
517] Ніби святий хоровод влаштувала вона і водила
518] Сповнених шалом вакханським фрігійських жінок і між ними
519] Факел тримала палаючий, ще й закликала данайців
520] З замку високого. Я тоді, зморений сном і журбою,
521] У проклятущій подружній кімнаті лежав, і глибока
522] Втома солодка мене огорнула, до смерті подібна.
523] Жінка ж славетна тоді із кімнати всю винесла зброю.
524] З-під голови вона меч витягає мій вірний і кличе
525] В дім Менелая, ворота йому відчинивши; тож, видно,
526] Мала надію, що це запорукою буде любові
527] Й що таким способом пам’ять провин її давніх зітреться.
528] Що тут казати? Вдерлись в кімнату, й потомок Еола
528. Потомок Еола — Одіссей.
529] З ними, до злого під’юджує всіх він. Богове, віддайте
530] Грекам те саме, якщо для них слушно я кари благаю.
531] Та розкажи ти й мені, яка-то пригода живого
532] Аж у це місце тебе привела? Чи блукаючи морем,
533] Чи за наказом богів ти тут? Доля яка тебе гнала,
534] ЦДо в цю безсонячну й тужну зайшов ти оселю немилу?”
535] Так розмовляли вони, а Аврора в квадризі рожевій
536] Вже до середини неба дійшла у мандрівці надхмарній.
537] й так ось були б і призначений час весь вони змарнували,
538] Але супутниця коротко їм нагадала, Сівілла:
539] “Ніч западає, Енею, ми ж час у журбі тут гайнуєм.
540] Ось оте місце, де шлях цей на дві поділився дороги:
541] Та, що праворуч, веде аж до мурів великого Діта,
542] Це до Елісія путь нам; а та, що ліворуч, карає
543] й до нечестивого Тартару грішників тіні провадить”.
544] Ти же на це Деїфоб: “Не гнівайся, жрице велика,
545] Я вже іду, число я поповню і в темінь вернуся.
546] Йди ж, наша гордосте, доля нехай тобі кращою буде”.
547] Тільки сказав і на слові оцім повернув свої кроки.
548] Тут озирнувся Еней і неждано під скелею зліва
549] Бачить велику твердиню, аж тричі обведену муром.
550] Вколо її обпливає вогненна ріка бистрорвуча,
551] Полум’ям бухає й хвилями котить гримуче каміння,—
552] Це Флегетон тартарійський. Там спереду брама велика,
553] З чистої сталі стовпи,— ні людська їх не зрушить війною,
554] Ні небожителів сила,— й залізна здіймається вежа.
555] Там Тізіфона сидить, підійнявши кривавії шати,
556] Цілими днями й ночами без сну вхід до вежі сторожить.
557] Звідти весь час долітають і зойки, і немилосердний
558] Свист батогів, і залізних кайданів волочених брязкіт.
559] З страхом Еней зупинився і слухає шум той і скрегіт.
560] “Що за злочинці там, діво святая, скажи, які кари
561] Там завдають їм? Чому такі зойки сюди долітають?”
562] В відповідь мовить пророчиця: “Тевкрів вождю велеславний!
563] Стати не може з безвинних ніхто на тім клятім порозі.
564] Та як Аверну гаї Геката мені доручала,
565] То й розказала про кари божисті, провівши усюди.
566] Кноському тут Радамантові влада належить жорстока,
567] Чує він винних лукавство, й катує, і силує визнать,
568] Хто согрішив на цім світі у марній надії, що скриє
569] Все і покуту за гріх відкладав аж до пізньої смерті.
570] От з батогом у руках підступає до них Тізіфона,
571] Месниця, й б є, а в лівиці жахливі тримає гадюки,
572] Й в очі стромляє, й скликає громади посестер жорстоких.
573] Щойно зловісні тоді заскрегочуть завіси й прокляті
574] Брами відчиняться,— бачиш, яка там у сінях сторожа,
575] Що за потвора дверей стереже. Усередині є там
576] Гідра велика, і тим ще страшніша, що чорних у неї
577] Аж п’ятдесят є пащек. А далі сам Тартар два рази
578] Вглиб простягається й стільки ж у пітьму сягає, наскільки
579] Видно у небі високий Олімп, у ефір оповитий.
580] Тут покоління землі стародавнє, плем я титанів,
581] Скинене громом, воно аж на самому дні пробуває.
582] Бачила там величезні тіла я близнят Алоедів,
583] Що забажали руками підважити небо велике
584] Й навіть Юпітера дерзко наважились з царства прогнати.
585] Бачила я й Сальмонея, що, відданий мукам жорстоким,
586] Взявсь удавать він Юпітера блискавки з громом Олімпу,
587] Й гнавсь четвернею по грецькій країні, й махав смолоскипом;
588] їхав з тріумфом в столицю Еліди, і божої честі
589] Він зажадав, божевільний. А пломінь небесний і хмари,
590] Що їх нічим не підміниш, він міддю хотів удавати
591] Й тупотом кінських копит. Але батько, могутній володар,
592] Громом ударив із хмари густої. Та не головня це
593] І не палаюча тріска соснова! І вниз головою
594] Кинув він ним в круговерті великій. А щоб ти не думав,
595] Ніби я Тітія там, землі всеродючої сина,
596] Пе зустрічала, то знай — він дев ять ланів там займає,
597] А невмирущу печінку у нього закровленим дзьобом
598] Рве величезний коршак, жере м’ясо, яке відростає
599] Знов для нових катувань. Під грудьми він у нього гніздиться
600] І відростаючим жилам повік не дає супокою.
601] Слід і лапітів згадать — Іксіона або Пірітоя,—
602] Чорна над ними скала, що ось-ось упаде, й ще, здається,
603] Мить — і зірветься. А тут миготять золотії підніжки
604] Попід величними ложами й царські розкішні бенкети
605] Перед самими очима. Та з фурій найбільша тут сіла
606] Поруч і не дозволяє руками стола доторкнутись,
607] Скаче, і факелом тиче у вічі, й кричить на все горло.
608] Тут були ті, які, живши, братів ненавиділи, били
609] Рідних батьків а чи нищили свого клієнта обманом.
610] Ті, що знайшовши скарби, їх для себе тримали, а рідним
611] Не відступали нічого (таких тут громада найбільша);
612] І в перелюбстві убиті, й хто в військо пішов нечестиве,
613] Й хто не боявсь владарів своїх зрадить. Ті кари своєї
614] Ждуть під замком. І не дуже допитуй, якої чекають
615] Кари і долі якої зазнали. Одні величезні
616] Скелі там котять, а інші розтягнені висять на шпицях
616. …скелі там котять… — Сізіф котив скелі, а до колеса прив’язаний був Іксіон.
617] Кола. Сидить і сидітиме вічно Тесей бідолашний,
618] І найнещасніший Флегій серед непроглядної пітьми
619] Всіх умовляє навколо і голосно всіх закликає:
620] “Вчіться на прикладах правди й не важтесь богам не вклонятись”.
621] Той батьківщину запродав свою, їй поставив тирана,
622] Куплений грішми, він ті встановляв, а ті зносив закони;
623] Інший — ложе дочки осквернив забороненим шлюбом.
624] Всі на жахливі зважались гріхи й успівали у звазі.
625] Навіть якби цілих сто язиків і сто уст було в мене,
626] Й голос залізний, то все ж не могла б я й тоді полічити,
627] Злочинів різноманітних і кар усі види назвати”.
628] Тільки лиш Фебова жриця предвічна слова ці сказала,
629] Квапить в дорогу: “Ану ж бо кінчаймо початеє діло;
630] Ну ж поспішімо, я бачу вже мури, у кузнях циклопів
631] Ковані, й в арці, що прямо навпроти, уміщену браму,
632] Ту, що велять біля неї нам приписи скласти дарунки”.
633] Мовила так, і поряд пішли вони шляхом тінистим,
634] І до середини шляху дійшли, і до брами підходять.
635] Входить у неї Еней і скроплює тіло водою
636] Свіжою й гілку свою на одвірку, навпроти, чіпляє.
637] Щойно це все довершивши і склавши дарунок богині,
638] Входять у радості край, на зелені, розкішні поляни
639] Благословенних гаїв, де оселі щасливих. Ясніше
640] Світло тут сяйвом багряним поля обливає, своє тут
641] Сонце і зорі свої. Тут одні на траві на зеленій
642] Сили вправляють свої і стають до змагань на пісочку
643] Жовтому й борються там, а інші на площі виводять
644] Танці й співають пісень, і жрець поміж ними фракійський
644. Жрець фракійський — Орфей.
645] В довгій киреї на струнах дзвінкучих музичного такту
646] Сім різних тонів виводить; то пальцями в них ударяє,
647] То знов із кості слонової плектром. Тут рід старовинний
647. …із кості слонової плектром — паличкою, якою вдаряли по струнах ліри.
648] Тевкра, нащадки його прехороші та дужі герої,
649] Ті, що за кращих часів на світ народились,— був Іл тут,
650] Був Ассарак, і Дардан був, славетної Трої засновник.
651] А віддаля з колісниць дивувався Еней та з озброєнь,
652] Що без героїв лишались. Стояли повтикані в землю
653] Ратища, паслися всюди по полю розпряжені коні.
654] Як за життя була пристрасть у них до возів і до зброї,
655] Й коні блискучі плекати любили, то й так після смерті
656] Пристрасть їх ця не покинула. Інших він бачить, як любо
657] В коло на квітах лягли, й бенкетують собі, і співають
658] Весело гімн перемоги в лавровому гаї пахучім,
659] Звідки пливе через хащі лісів Ерідан многоводий.
660] Тут були ті, які ранами вкрились за рідну країну,
661] Й ті, що жерцями життя своє все провели непорочно,
662] І віщуни благочесні, віщаннями Феба достойні,
663] Ті, що красою мистецтв прикрашали життя всього людства,
664] Ті, які слід за собою лишили, комусь прислужившись,
665] Голови кожному з них увінчали стрічки сніжно-білі.
666] Тих, що кругом обступили її, запитала Сівілла,
667] Передусім же Мусея (його там гуртом величезним
668] Всі оточили, плечима ж своїми він всіх перевищив):
669] “Душі щасливі і ти, найславніший віщуне! Скажіть нам,
670] Де, у якій стороні тут Анхіс пробуває, в якому
671] Місці? Бо ми задля нього прийшли, перепливши великі
672] Ріки Еребу?” Герой їм на це відповів коротенько:
673] “В нас тут немає домівок, в борах живемо ми тінистих,
674] На моріжках прибережних, омиваних струменем чистим.
675] Ви ж, якщо серцеві вашому це припаде до вподоби,
676] Цей лиш горбок перейдіть,— сам стежину легку покажу я”.
677] Мовив, і йде попереду, й показує з пагір розкішне
678] їм оболоння. Й самі вже спустились вони з верховини.
679] Батько Анхіс на зеленій долині далекій тим часом
679 і далі. Вергілій іде тут за вченням про переселення душ (палінгенезис).
680] Переглядав усі замкнені душі, що мали на цей світ
681] Зараз виходити, саме своїх перевірив він пильно;
682] І переглянув потомків усіх дорогі покоління,
683] Долю і щастя мужів, їх звичаї й рук їх діяння.
684] Тільки побачив Енея, що йшов по леваді назустріч,
685] Зразу ж до нього простяг свої руки обидві, і сльози
686] Раптом по лицях побігли, і з уст його вирвався голос:
687] “Врешті, прийшов ти, і шлях цей тяжкий подолала побожність,
688] Ьатьком сподівана, й бачити можу твоє я обличчя,
689] Сину, і голос знайомий почути, і відповідь дати.
690] Я сподівався цього і гадав, що так буде, й хвилини
691] Я вже лічив, і турбота моя мене не обманула.
692] Скільки земель і морів ти пройшов, і тебе я вітаю,
693] Сину мій, скільки зазнав ти тяжких небезпек! Як боявсь я,
694] Щоб не було від того тобі царства Лівійського шкоди”.
695] Той же на це: “Дуже часто, мій батьку, твій образ журливий
696] Передо мною ставав і прийти спонукав в цю оселю;
697] Судна на морі Тірренськім стоять. Дай же, батьку, правицю,
698] Дай, привітаймося щиро, моїх не цурайся обіймів”.
699] Так голосив і обличчя слізьми умивав він рясними.
700] Тричі його намагавсь він руками за шию обняти,
701] Тричі із рук вислизала та тінь, що ловив її марно,
702] Наче легенький вітрець або сонні примари летючі.
703] Бачить тим часом Еней на самотній долині затишній
704] Гай, і гущавину лісу шумливого, й річку Летейську,
705] Що попри тихі оселі тече. А кругом понад нею
706] Тьми незліченні племен і народів літали. Неначе
707] Літом погідним на луках, як бджоли на квітах барвистих
708] Сядуть на мить і знову довкола лілей сніжно-білих
709] Роєм літають,— так навкруги гомоніло все поле.
710] Глянув Еней, і здригнувся, й причини цього він питає,
711] Не розуміючи, що за річки в далині протікають,
712] Що це за люди над тими річками юрбою зійшлися.
713] Батько Анхіс на це каже: “Це душі, яким присудила
714] Доля утілитись ще раз, вони із Летейської річки
715] Воду безжурності п’ють, і в ній забуття довговічне.
716] їх ось тобі показати і з ними тебе ознайомить
717] Я вже віддавна бажав, і вичислить рідних потомків,
718] Щоб ти зі мною ще дужче радів, що в Італію трапив”.
719] “Батьку, чи ж можна подумать, щоб звідси виходили душі
720] Знову на цей світ і ще раз до тіл обважнілих вертались?
721] Звідки в сердешних взялася жахлива та світу жадоба?”
722] “Певно, що все я скажу й не лишу в тебе сумнівів, сину”.
723] Слово Анхіс переймає і все викладає по черзі:
724] “Перше, що небо, і землю, і водні простори, і світлу
725] Місячну кулю, й титанську зорю у нутрі оживляє —
726] Дух, а розум проймає всі того громаддя частини,
727] Рух і життя їм даєі сполучившись з тим тілом великим.
728] Звідси й рід людський пішов, і тваринний, і птахи небесні,
729] Й моря потвори, що їх виводить глибінь мармурова.
730] Сила життя в них огненна, і первопочин їх небесний,
731] Зародків тих, якщо тільки на них не тяжіє шкідливе
732] Тіло й частини землі не притуплять і смертні суглоби.
733] Тим-то і страх є у них, і терпіння, й бажання, і радість,
734] Не забувають і неба, зачинені в темній в’язниці.
735] Навіть, як гряне остання година й життя їх покине,
736] Ще і тоді їх, сердешних, не лишать всі хиби, не вийдуть
737] Зовсім всі слабості тіла; бо наскрізь просякнути мусить
738] Способом дивним все те, що так довго було у сполуці.
739] Отже, беруть їх на муки, і там вони давні провини
740] Відпокутовують. Ті на невгавному вітрі розп’яті,
741] Іншим же — злочинів плями під струменем бистрим змивають
742] Чи випікають вогнем. По смерті тут кару належну
743] Кожен відбуде. Тоді на простори Елісія шлють нас;
744] І не багато нас тут пробуває на радісних нивах;
745] Доки аж довгий наш день, коли круг свій віки вже обійдуть,
746] Плям не очистить, що в нас повростали, й не лишиться чистий
747] Дух з нас, ефірний, вогонь із небесного первня. А душі
748] Тих, що над тисячу років так колесо долі котили,
749] Бог викликає над річку Летейську в великій громаді,
750] З тою, природно, метою, щоби, про минуле забувши,
751] Знов захотіли заглянуть у цей світ, у тіло вернутись”.
752] Так промовляє Анхіс, і разом і сина, й Сівіллу
753] Тут же до гурту запрошує він, у юрму гомінливу,
754] І на узгір’я виходить, щоб звідти пильніше оглянуть
755] Всіх було можна у довгій черзі і з лиця їх пізнати.
756] “Ну, а тепер розповім я тобі про дардан покоління,
757] Що то за слава чекає його і які це потомки
758] Із італійського племені, з душ тих преславних, що з нашим
759] Іменем прийдуть на світ; я розкрию тобі твою долю.
760] Бач, он юнак той, що сперся на спис не окутий,— до світла
761] Ближче він став випадково,— із темряви перший на світ цей
762] Вийде він, із італійською кров’ю змішавшись,— це буде
763] Сільвій, альбанське ім’я, твій останній потомок, якого
764] В лісі тобі, вже старому, Лавінія-жінка породить.
764. — в лісі тобі… породить.— Латинське слово – ліс — пояснює і саме ім’я майбутнього сина Енея — Сільвія.
765] Стане царем він колись і наступних царів буде предком,
766] Звідси і над Альба-Лонгою рід наш держатиме владу.
767] Гой за ним другий це — Прока, троянського племені слава, .
768] И Капій, за ним Нумітор, і той, що ім’я тобі верне,
769] Сільвій Еней, як побожністю, так і воєнним завзяттям
770] Славний, якщо керувать коли-небудь він Альбою стане.
771] Що це за молодь! Поглянь, скільки сили вона виявляє!
772] Кожному скроні вінчає дубовий вінок громадянський.
773] Ці, бач, Номент побудують, і Габії, й місто Фідену,
774] Ті Коллатінську твердиню й Помеції в горах поставлять;
775] Кріпость Інуя, і Болу, і Кору — колись оці назви
776] Славними будуть, а нині ці землі не мають імення.
777] Дідові до товариства ще Ромул, син Марса, увійде,
778] Мати Ілія його з ассаракської крові породить.
779] Бачиш ті китиці дві, що шолом прикрашають у нього?
779. Китиці дві — подвійний плюмаж на шоломі — ознака хоробрості.
780] Батько, як бога, його у свої вже відзнаки вбирає.
781] З благословення його розростеться, мій сину, славетний
782] Рим, що зрівняє свої володіння і дух свій з Олімпом.
783] Муром сім замків він злучить в’єдино, потомством героїв
783. Сім замків — сім пагорбів, на яких побудовано стародавній Рим.
784] Благословенний, як Берекінтія-мати — богиня,
784. Берекінтія — мати богів Кібела.
785] Що у короні із веж крізь фрігійські міста свої їде,
786] Рада нащадкам богів, сто-бо внуків у неї в обіймах,
787] Всі вони справжні боги і усі проживають на небі.
788] Але поглянь-но очима сюди обома і на плем’я
789] Римлян своїх подивися: Цезар і рід весь Юлійський,
790] З’явиться тут він колись попід віссю великого неба.
791] Це той герой, про. якого чував ти оракулів стільки,
792] Цезар то Август, син божества; золотую епоху
793] В Лації наново він установить, на землях, що перше
794] Царством Сатурна були, і до гарамантів та індів
795] Владу поширить,— земля та за межами наших сузір’їв,
796] Поза шляхами щорічними сонця. Атлант небоносний
797] Зорями вквітчану вісь там на плечах своїх обертає.
798] Перед приходом його’і тепер уже й царства каспійські,
799] Пройняті жахом віщань божественних, тремтять безустанно,
800] І меотійська земля. Скаламутились в страхові й гирла
798-800. Приходу влади Августа з острахом чекають скіфи й сармати, що живуть довкола Каспійського і Меотійського (Азовського) морів.
801] Семираменного Ніла. І навіть Алкеїв нащадок
802] Стільки країв не сходив, хоч прострелив він міднокопитну
803] Ланю і хоч втихомирив гаї Еріманту та луком
804] Лерну злякав, навіть Лібер, що тиграми їде з високих
801-804. Згадуються деякі подвиги Геркулеса, такі, як схоплення чудесної керінейської лані з золотими рогами й мідними копитами, спіймання живцем дивовижного ерімантського кабана та знешкодження Лернейської гідри — потвори з тілом змії і дев’ятьма головами дракона.
805] Ніси верхів’їв в своїй перемозі, тримаючи віжки
806] Із винограду. Чи доблестю збільшувать сили не будем,
807] Чи, може, стримає страх нас у землю авзонську вступити?
808] Хто ж це там далі в оливнім вінку, що святу несе утвар?
809] Я пізнаю по волоссю і по бороді сивуватій
810] Рима владику, що місто новітнє законами скріпить,
811] Присланий буде він з Кур невеликих, з убогого краю,
812] Владу велику обнять. Володітиме Тулл після нього.
808-812. Другий римський цар Нума Помлілій, як засновник релігійних установ та обрядів, був прикрашений жрецьким вінком.
812. Тулл — Тулл Гостілій, третій римський цар, великий завойовник.
813] Він в батьківщині порушить дозвілля, покличе до зброї
814] Знову мужів, що засиділись дуже, й полки він розбудить,
815] Що від звитяг вже одвикли. За ним он іде надто гордий
816] Анк, що уже й відтепер він на ласку юрби дуже ласий.
817] Може, побачити хочеш тарквінських царів або душу
816. Цар Анк спирався на народні маси.
817. Тарквінські царі — Тарквіній Старий, Сервій Туллій і Тарквіній Гордий.
818] Гордого месника Брута й повернені влади знамена?
819] Консула владу і грізні сокири він перший одержить,
819. Грізні сокири — пучки прутів із вкладеними в них сокирами — ознака найвищої влади в Стародавньому Римі.
820] Знищить синів в обороні свободи прекрасної батько,
821] Тільки-но схочуть війну поновить. О, нещасний, хоч вчинок
822] Той і звеличать потомки! Тож більша любов до вітчизни
823] Й слави бажання безмежне. Поглянь ще на Деціїв, Друсів,
824] Ще й на Торквата поглянь, що погрожує вістрям сокири,
825] І на Камілла, який відвоює утрачені стяги.
826] Далі, чи бачиш, он там дві душі, що в однаковій сяють
826 і далі. Опис громадянської війни Цезаря з Помпеєм.
827] Зброї, у згоді тепер, поки ніч їх іще сповиває?
828] Гей, які війни вони заведуть між собою, як вийдуть
829] В світло життя, які полчища кинуть у битви криваві!
830] Зійде-бо тесть із альпійських валів, із укріплень Монека,
831] й зять його стане навпроти, оточений силами Сходу.
830-831. Тесть — Гай Юлій Цезар; зять — Гней Помпей, що женився на дочці Цезаря Юлії.
832] Діти, ох діти, своєї душі ви до воєн подібних
833] Не призвичаюйте, й серцю вітчизни таких ви ударів
834] Не завдавайте. Ти перший, що рід свій з Олімпу виводиш,
835] Зброю відкинь, ох крове моя!
836] На Капітолія верх поведе переможець Корінфа
834. Псет звертається до Гая Юлія Цезаря, що вважається потомком Іула, внука
Венери.836. Переможець Корінфа — Л. Муммій, римський консул, що захопив і зруйнував Корінф у 146 р. до н. є. Цим він довершив підкорення Греції Риму.
837] Повіз в тріумфі, прославившись тим, що здолав він ахейців.
838] Той же Мікени твої, Агамемноне, й Аргос зруйнує
839] І Еакіда здолає з могутнього роду Ахілла
840] З помсти за предків троянських і храму Мінерви безчестя.
838-840. Мова йде про Луція Емілія Павла, який у 168 р. до н. є. переміг у битві коло Підни македонського царя Персея і підірвав значення ахейського союзу в Греції.
841] Хто б ото змовчав про тебе, великий Катоне, чи Коссе,
842] Хто про рід Гракха, або Сціпіонів, два громи воєнні,
843] Лівії згубу, не скаже? Фабріція хто не згадає,
844] Що вдовольнявся малим? Чи про тебе, Серране, що ниву
845] Сам засівав ти? Гей, Фабії, я вже втомився, облиште!
846] Максіме, це ти один нас колись зволіканням врятуєш!
847] Інші зуміють ніжніші істоти із міді кувати;
848] Вірю, що з мармуру навіть добудуть живії обличчя;
849] Кращі промовці з них будуть в судах; вони неба кружіння
850] Циркулем визначать, скажуть, ясним коли сходити зорям.
851] Запам ятай, римлянине! Ти владно вестимеш народи.
852] Будуть мистецтва твої встановляти умови для миру,
853] Милувать, хто підкоривсь, і мечем підкорять гордовитих”.
847-853. Інші — греки будуть кращими художниками, промовцями, астрономами і математиками. Римляни будуть підкорювати народи і владарювати над ними.
854] Мовив так батько Анхіс і здивованим це ще докинув:
855] “Глянь, як ступає Марцелл, він прославивсь, здобувши багату
856] Здобич, і як переможець мужів перевищує всіх він.
857] Цей колись римську могутність, ударами сильними биту,
858] Скріпить, як вершник розгромить пунійців і галлів бунтарських,
858. …розгромить пунійців…— Перемога над Ганнібалом біля міста Ноли.
859] Третю вже зброю, Квірінові батьку здобуту, повісить”.
859. …третю вже зброю… повісить…— М. Клавдій Марцелл, перемігши особисто в 219 р. до н. є. коло Кластідія вождя інсубрійських галлів Вірдумара, здав трофейну зброю в храм Юпітера на Капітолії, де стояла статуя Ромула — Квіріна. Це був третій випадок (після Ромула і Косса) особистої перемоги римського полководця в єдиноборстві з вождем ворогів.
860] Та перебив тут Еней, бо побачив, як разом із ними
861] Йшов молодець величавий на вигляд, у зброї блискучій,
862] Та з невеселим обличчям, і очі додолу поникли.
863] “Хто ж це, мій батьку, он той, що іде в товаристві героя?
864] Син це чи, може, один із великої внуків громади?
865] Що то за натовп мужів коло нього, який в нього вигляд?
866] Чорна-бо ніч оточує голову тінню сумною”.
867] Батько Анхіс на це каже, сльозами залившись рясними:
868] “Сину, про смуток тяжкий своїх рідних мене не запитуй.
869] Світові виявить доля його, але довго пробути
870] Все ж не дозволить. Занадто-бо сильним, богове, здалось би
871] Плем’я вам римське, якби йому справді цей дар залишився.
872] Скільки ще стогону наших мужів до великого міста
873] Марсове поле пошле! Тіберіне, який ти побачиш
874] Похорон, як повз насипану свіжу могилу пливтимеш.
875] Ані один молодець із ілійського роду не збудить
875. …молодець із ілійського роду…— це молодий Марцелл, небіж і зять Октавіана Августа.
876] Стільки надії у предків, ні Ромула землі ніколи
877] Повеличатись не зможуть таким своїм плодом великим.
878] Гей, що за доблесть, і вірність прадавня, й правиця у битвах
879] Непереможна! Ніхто з ним безкарно не стрінувся в січі,
880] Чи коли пішим на ворога йшов він, чи як вороному
881] Спінені боки острогами різав. Юначе сердешний,
882] Ох, коли б якось ти міг жорстоку судьбу подолати!
883] Ти колись будеш Марцелл. Повні пригорщі лілій подайте,
884] Квіти багряні розсиплю й принаймні такими дарами
885] Внукову душу вшаную й здійсню незначну цю повинність”.
886] Так вони там по цілому краю, широких роздолах,
887] Ходять у чистім повітрі усюди і все оглядають.
888] А як Анхіс по усіх вже усюдах обвів свого сина
889] І розпалив йому в серці бажання майбутньої слави,
890] Знов тоді згадує мужеві війни, що має^вести їх;
891] Про лаврентійські племена й про місто Латина повчає,
892] Вчить, як уникнуть пригод, та указує, як з них виходить.
893] Двоє воріт мають марева сонні: одні роговії —
893. Двоє воріт мають марева сонні…— Про дві брами снів — із слонової кістки й рогу — розповідає Гомер в “Одіссеї” (XIX, 562-567).
894] Тіні, як кажуть, крізь них легенько проходять правдиві;
895] Другі виблискують білою кістю слоновою, ними
896] Мани на світ посилають обманні лиш сонні видіння.
897] Так там повчає Анхіс свого сина, а з ним і Сівіллу
898] І через браму з слонової кості на світ випускає.
899] Той повертає до суден і друзів своїх там знаходить.
900] І понад берегом просто у пристань Каєту прямує.
901] Мечуть з носів якорі вони, ставши під берег кормами.
