Апостольське послання того, хто був присутній незримо і ніколи не названий
Мій час не настав
і вже не настане ніколи.
Призначив Господь мені:
бути апостолом –
задовго до того,
коли народився Син Божий.
Та жодного разу
до мене Месія не обізвався,
я ноги йому не змивав
і не сидів кінець столу при Таємній Вечері.
Келих мого вина
був наллятий,
та й досі лишився
невипитий.
Месію завжди обступали –
як мур:
поміж ним і життям.
Були серед них велемовці,
хто міг змусити слово
стати вином;
були і такі,
хто міг зі своєї долоні
здмухнути хмару за обрій –
аж у спраглі сирійські пустелі;
чи подвоїти сонце гривасте,
щоб сіяло одне – полуденне,
й ще одне – опівнічне;
зачерпнути з гарячого вітру
невидимим неводом рибу,
вдовольнивши юрбу в Галілеї.
Та тільки один серед них
був рівний Спокуті,
саме ним сіль була солона,
але це був не я.
Він прийшов
у це послання
із гірчичного зерня –
із Каріот.
Мій час не настав
і вже не настане ніколи,
і хотів я лише сказати:
не розминайтеся з власним життям!
Та і в цьому посланні
якийсь Віктор Кордун
відтрутив мене
від мого слова
і замість мене
почав говорити,
а тому я не знаю,
що саме,
для чого й кому
він сказав.
